РОЗДІЛ 14 "Наречена"

Щось  мені  не  подобається  все  це.   Щось  всередині  керує  тікати геть і  бігти  не  озираючись. Щось  говорить  про проблеми, які  я  добросовісно  спихнула  собі  на  голову. 

Наша  поява  спричиняє  фурор  в  прямому  сенсі  цього  красномовного слова.    Десятки  очей,   перед котрими ми  відкриті  наче  книги,  спрямовані  у сторону  новоприбулих гостей.   І здається,  останніх.  Тільки нас  чекали, чи точніше —  Макара  з  козирем   у кишені. З козирем  на ім’я  Марина Островська.

У  просторому  холі   зібралось  як  мінімум   тридцять   представників  місцевого бомонду.  І всі  знають один одного,  перешіптуються,   говорять  нарешті…

А  Ковальський,   чемно  кивнувши  головою,  не зважає.  Підводить  мене   до гардероба,  допомагає  зняти  білосніжну  шубу. 

У мене ноги  зрадницьки  тремтять.  Голова  йде обертом.  

—  Макар, чому  на  нас  так  дивляться?  — ставлю  закономірне  питання,  на яке  маю  право  отримати  вичерпну  відповідь.

—  Не сподівались  побачити мене  у  супроводі  дівчини,  — зніяковіло відповідає.

Підстава!  Однозначно  підстава. Здається, мене   використовують  як  приманку  чи  як  щит  аби  захистити  власні  непереборні  амбіції.  Настрій  вмить скочується  до позначки  «нуль».    Я  роблю глибокий  вдих. Між  головним  залом  та  гардеробом  невеличкий  коридорчик,  прикрашений   картинами у  тон  пастельним відтінкам  інтер’єру.   Сховок  не надійний,  проте виходити  на  широкий  загал  у мене  немає  найменшого   бажання.  Поки  Макар  метушиться  з одягом,  роздивляюсь  публіку,  що зібралась на  проведення   благодійного аукціону.  Про останнє свідчить банер   біля  входу. Небо! Куди я  потрапила?  У царство  розкоші, багатства,  влади. А ще у  стадо гієн,  які  бачать у  мені  жертву. 

Знову  роблю глибокий  вдих. Слід  себе  взяти в  руки, оговтатись. У будь-якому випадку  з підводного човна  не втекти,  й  відбути  тут   доведеться  стільки, скільки скаже  його шоколадна  величність. 

—  Ти готова? — вкрадливо  цікавиться  над головою. Чоловіча  долоня  лягає  мені  на  поперек  та  ледь відчутно пригортає  до  широких грудей.  Від  несподіванки  зойкаю.  Першою справою  накриваю  його руку своїми крижаними пальцями, намагаючись  стягнути.  Однак, Ковальський  навіть  оком  не веде. Тільки  міцніше тулить  до себе  та  додає: 

— Маринко,  я  докину  тобі  за сьогоднішній  день   ще одну  зарплатню.  За моральні страждання. 

—  Ти ж сам  говорив,  — я різко підводжу  очі  на   боса,  — що не прихильник  службових романів. А зараз змушуєш мене грати  твою коханку. 

—  Не зовсім,  — він кривиться,  розвертає  мене   до грудей, таким  чином   ховаючи  від  допитливих  очей.  — Просто  дівчину, яка  супроводжує мене на  захід. Інколи самотні  чоловіки  беруть  дівчат, як  ти зауважила,  з  агентства.   Я  не  хотів  розголосу  і  попросив  тебе  підіграти. З присутніх  ніхто  не дізнається, що  ти моя  помічниця. 

—  Попросив  нечесно.

—  Допустимо,  — ухиляється. — Але подивись  на ситуацію з іншої сторони.  Ми обоє виграємо  по-своєму. Ти  допомагаєш мені,   а я  тобі.  Ну  ж  бо, Маринко, усміхнись. 

І… І Макар торкається  мого  чола   своїм,  ніжно тримає  за плечі  та  втішає,  немов  я  дівча, у якої забрали  улюблену  цукерку.   

— У мене немає вибору. 

—  Ні! Життя  залишає  вибір за нами. А  вже наше право, який  бік  медалі  обрати. 

Він  близько, підступно  близько. Чарівний,  сильний,  справжній  чоловік,  у  присутності  якого моє  серце  зрадницьки   прискорює  темп.  Макар обережно проводить по щоці  кісточками пальців. Він міг цього  не  робити, я  схована  за його  спиною,  ми ні  для  кого  не  помітні. Вперте серце  нову малює картинку,  що  спонтанний  жест — прояв  симпатії.  

—  Добре, але це  вперше і  востаннє.

—  Все  пройде як по  масу. Поговоримо,  потанцюємо,  щось  пожертвуємо  на   благодійність. Заодно  познайомишся  з  моїми  батьками.

—  О, ні! Це вище моїх сил! — до щік  припливає  червона   фарба.

—  Не бійся,  тебе  не з’їдять.

Ковальський  підморгує  та   дозволяє взяти себе  під  лікоть. Доводиться  підкоритись.  Силою волі  змушую  губи розтягнеться в  подібності  усмішки. Складно,  проте  необхідно.

Ресторан   виглядає  неймовірно  не  лише  зовні, а й  з середини. Вишуканий   дизайнерський ремонт   гармонійно поєднується  із  величезними панорамними вікнами. Акуратні столики та   шкіряні  крісла   манять         відпочити.  

Макар   зі мною  під руку  долає  чималий  зал  в напрямку столиків, примощених рядочком  під вікнами.   Біля  них  стоїть  невеличка  групка  людей,  яка  доволі  емоційно  щось  обговорюють.

—Приготуйся,  сонечко,  на  горизонті  мої  батьки. Вони   люблять голосно погомоніти,  тож звикай. 

—  Ти точно не вдався  у маму,  — шепочу, розпізнавши   серед  гостей   у  ще  молодій  жінці  з  високою,  ефектною  зачіскою   неньку  боса.  — Маю на увазі  характером. 

Пані  Ковальська   розмахує  руками,  жестикулюючи перед двома   чоловіками  та  ще однією жінкою її років. Виглядає  вона  так,  наче все  життя  носила  корону  і  гордо продовжує її нести.  При цьому  ноша  зовсім  не тисне  голову.  Граційна,  елегантна,   ідеальна  у  кожній  дрібниці,  усміхнена,  щаслива,  сповнена  енергії… Список  можна  продовжувати  довго. Тобто  вона  цілковита  протилежність  моїй  найріднішій  людині,  яка  постійно  заклопотана  й  прибита  проблемами до землі.  І цей   контраст  по-особливому  прикро тисне  на  душу. Я  інша. Я  не така, як  присутні. І  дискомфорту  не уникнути.