РОЗДІЛ 13 "Запрошена"

— Маринко,   ти справжня принцеса. Я також  хочу сукню, і зачіску, і  макіяж,  і  підбори.  Ох,  матусю! Невже я   виросту  такою ж красунею, як  моя  сестричка! — мала  сплескує в  долоньки  і з боготворінням   в очах  роздивляється  придбане Макаром  плаття,  яке красується  на моїй  худорлявій   фігурці  не гірше, ніж на   професійній  супермоделі.  Я ж навіть боюся  поглянути у  напрямку мами, яка   дивиться  новини  по старенькому  телевізорі. Матуся  ще вчора,  у  суботу, висловила  своє невдоволення  на  прохання  мого  шефа  супроводжувати його  на захід. Я  коректно промовчала,  що подія  буде неофіційною,  проте найрідніша  людина  одразу  здогадалась,  на які  вечірки  ходять  у  подібному  одязі. 

— Головне, аби ти була розумнішою своєї  сестри й  не робила  помилок,  за які потім  доведеться   платити  дорогою ціною. 

— Ма,  припини,  будь ласка. Я всього на кілька годин. Тим паче Ковальський  обіцяв  відпустити   близько  десятої вечора.   А  ще  день  оплатять у  подвійному  тарифі. 

Ненька  картинно  закатує очі.  Аргумент викликає  на  її обличчі  чергову  порцію  розчарування.

— Не сваріться,  — намагається  нас  примирити наймолодша  представниця  нашого жіночого царства.  — Марисю,  ти сьогодні  наче справжня   Попелюшка.  І сукня нова,  і  черевички,  і  принц,  і  додому  повернешся  до  півночі. 

— Принци бувають тільки  в казках,  які  придумали злі  чоловіки-казкарі,  аби  забивати мозки красивим мрійницям.  

Мама спересердя  кидає  пульт  на диван  та  виходить у кухню, через секунду звідти  долітає шум  води й  брязкіт  брудного посуду.  Завжди так,  коли  злиться, на горіхи дістається  каструлям.  А на моїй  душі  кішки  шкребуть гострими кігтями,  пробираючись  до самісінького гарячого  серця.    Неправильно. Все  неправильно як  два  додати  два. 

І  передумати я  не маю  змоги.  П’ять  хвилин тому  телефонував  Макар  і повідомив, що  під’їжджає   до мого  занедбаного  будинку. 

— За  додаткову зарплатню  купимо  тобі  щось  новеньке  з одягу,  — обіцяю  сестрі.   

— Обіцяєш?

— Звісно. Тільки ти сьогодні  не  зли маму,  допоможи їй, поговори. Бач,  вона  дуже на мене сердиться. 

Дівчинка   охоче киває голівкою і  проводжає  до вхідних дверей. З гордістю  тримає у руках сумочку,   яку  вранці  привіз кур’єр від боса.   Звісно,   до  дорогої сукні  пасуватиме тільки дорога  сумочка.  А  ще  до сукні  личитиме  нова,   білосніжна норкова  шубка до колін.   До цієї краси, яка стала  останньою каплею  неньчиного  терпіння, я  торкаюсь  з  відчуттям  зніяковіння. Занадто коштовна  річ,  щоб носити простій  смертній дівчині.  Мабуть,  у  подібному образі  може  ходити тільки  наречена  шоколадного короля,  а  не простий  пішак  його  королівського  двору. 

— Ти затьмиш  всіх! —  щебече сестра.   Я востаннє кидаю  на себе  погляд  у стареньке   дзеркало,  причіплене на  зворотну сторону дверцят  салдеповської шафи.   Звідти визирає  принцеса.  Юна, ніжна, трішки  налякана, але  дійсно вродлива мов лялечка. Я  ніби вперше  дивлюсь  на себе. 

— Ти зовсім доросла, — несподівано  з кухні  роздається  голос  матусі.  Ловлю її   зображення  у  дзеркалі.  —  Можливо,  тобі  пощастить  більше чим  мені.   Нехай вечір  пройде гарно. 

У її очах  блищать  дрібні сльозинки. Я  не витримую  й  обіймаю  за плечі.

— Дякую. Я буду  мудрою та  обережною.  

Пройде час,  і  я  згадуватиму  цей  трепетний  момент у  коридорі старенької кварти,  де ми  жили  бідно, зате мирно,  спокійно, і  з чистою совістю. 

А поки…

Поки  за дзвінком  Макара  я  вилітаю з квартири. 

Морозяний вечір лагідно  бере  у свої обійми. У  легкому  взутті та тонких колготках  холодно. Очі, після яскравого  освітлення, повільно  звикають  до сутінку.   Зору  відкривається  невимовна  картина  — перші  сніжинки   танцюють вальс, опускаючись  крихким  килимом  на   чорну  землю.  Я  мимоволі  охкаю  та  простягаю руку,  аби впіймати небесне,  білосніжне  диво,  що подібно  ангелам летять з нічної  безодні.  Одна опиняється  на  гарячій  долоні  й  одразу тане. Друга… Пальці швидко  дубіють. 

—  З  першим снігом,  — виринає  з  пітьми знайомий  до  болю силует  чоловіка,   завдяки  якому  я сьогодні схожа  на зірку  глянцевого  журналу.  Макар дихає  на мої  простягнуті  долоні.  Гарячі клуби пари чіпляються  за    пальці. 

— Дякую.  І вас…

— Тебе… Сьогодні  звертайся  на  «ти». Так буде  легше  і  правильніше. 

Бос  бере мої руки  у свої  гарячі  долоні, розтирає,   гріє. 

— Я швидко   мерзну,  — вимовляю  на  одному  видиху. Градус   недвозначності  досягає найвищої точки.  Добре,  хоч  мої вікна  виходяться  на  протилежну сторону і  мама  не бачить  порушення  обітниць.  Зі сторони ми схожі  на  закоханих,  на  пару,  що  збирається  на  побачення.  Всередині  розливається  приємне тепло,  і  дивлячись  у   сірі очі  навпроти,  я  мимоволі  усміхаюсь. Правду  говорять,  інколи  людина  летить  на  полум’я  подібно  метелику. Згорить,  але  з усмішкою  на обличчі. 

— Поїхали.  Я  не  вибачу  собі,  якщо королева  сьогоднішнього  вечора  захворіє  та  зляже.  Хто  мені допомагатиме?

— Незамінних працівників  немає,  — дещо із сумом  в  голосі  підводжу  лінію. — До мене ви також прекрасно справлялись.