РОЗДІЛ 12 "Шоколад"

   Ковальський  повертається  в  офіс  пізно увечері.  Робочий  день давно скінчився,  з працівників  тільки  я  й  охоронець  на  першому  поверсі. Решта  давно  розбрелись  по домівках, займатись своїми  особистими справами,    вихованням  дітей,  спілкуванням  з  друзями. 

Тиша  переповнює  приймальню,  тож  кроки  Макара видаються   у ній  літнім  громом. 

— Ти чому  затрималась?  — зупинившись  біля  мого столу,  запитує    без жодних емоцій  в  голосі.  Насмілюсь    відвести  погляд  від  монітора. Душу  досі  щипає  неприємний   осад за  ранкове  запізнення. 

Я ніколи не  бачила  чоловіка настільки  втомленим  і   пригніченим.  Плечі  опущені,  в  очах  — цілковита  відчуженість.  Усередині  прокидається співчуття,  нестямне   бажання  зробити  для  людини  щось  хороше. 

— Заварити чаю?  — натомість  перепитую  та  не чекаючи  відмови  чи  схвалення,    зриваюсь  на  ноги.     Боковим  зором   ловлю  на собі  зацікавлений  погляд. Мабуть,  кожному  приємна турбота. 

Бос  чекає,   поки  закипить чайник. Між  нами  зависає  мовчанка. Її  слід  порушити,  але підхожих слів  ніяк  не  знаходиться. 

— Я  підготувала  на завтра  всі   папери  для  зустрічі з   рекламною  компанією.  І  переглянула  деякі  варіанти  обгорток  для  солодощів.  Є  доволі  хороші  пропозиції. 

— Я не  хочу  сьогодні   говорити  про  роботу.  День видався  занадто насиченим.

— Розумію,  — винувато   обриваю  спробу  хоч якось  розвеселити  його  шоколадну  величність.   Макар несподівано  пропонує: 

— Зроби  і  собі  чаю. У мене  є  в  запасах  шоколад. Хороший,  бельгійський.  Мама  сьогодні  привезла  за кордону.

Я  ошелешено кліпаю  очима,  знову  потрапивши у   складну ситуацію. Не входить  у  правила  холдингу  чаювання  з  босом.  Крім  того,  у  голові вискакують настанови неньки  про  дотримання  субординації. Прочитавши мої   думки  та  вагання,  чоловік,  мов  змій –спокусник,  змовницьки  підморгує.

— Вважай  запрошення  наказом  керівництва.   Відмови  не  приймаються. 

— Але…

— Ніяких  «але».  Марино,  не записуйся  в  список  осіб, яким я сьогодні  повинен  щось  доказувати.

У  мене не залишається  вибору.  Точніше  безапеляційний  тон  шефа  не  дозволяє  сумніватися  і  припускатися  гадки,  що  я  чиню  наперекір  здоровому  глузду.

 Чайник  кипить,  а Макар  йде у свій  кабінет, де зумисне залишає  двері  прочиненими.   Чую,  як клацає вимикач,  як  ставить  портфель, як відкриває дверцята   шафи, аби повісити  пальто.       І  з кожним його рухом  серце  зрадницьки  пробиває  удар. Один, два, три…   Чому  так  важко дихати? 

Чому   бентежне  почуття  неправильності   таранить мозок обухом? 

Йду  в  лігво  доісторичної  рептилії  з  тацею  у  тремтячих від  хвилювання  руках.    Дві  чашки, дві  ложечки,  цукорниця  і  тарілка  для  того  злощасного шоколаду, яким вирішив  пригостити. 

Постукати  не вдається.   Якщо візьму  ношу в  одну руку,   боюсь  не втримати.  Ліктем  обережно прочиняю  двері.  Очі  вперто  не  хочуть  дивитись  під  ноги.  Тільки  на  нього… На Макара… Ковтаю  гіркоту, яка  підбирається  до горла   клубком.  І  не втримуюсь.  Небо,  лише  один короткий  погляд, і  я  опущу   вії.

Ковальський   сидить,  недбало розкинувшись  у  глибокому,  шкіряному кріслі. Великим пальцем  задумливо  потирає підборіддя  й  роздивляється  мобільний  телефон. Красивий,  виточений  умілим скульптором.  Всередині вирує справжнісінький ураган емоцій,  з якими так складно  розібратись,  що голова  йде обертом. 

Почувши   шум,   поспішно   підводиться.      

— Я     допоможу,  — промовляє  спокійним  буденним тоном,  і  виглядає таким   рідним, простим. Чи може я  просто вигадую? Він забирає тацю і, здається,  усміхається  кутикам вуст, побачивши  чай  для  двох.

Поставивши на  стіл, дістає  з  шухляди  плитку шоколаду. Сам відкриває,  ламає на  шматки, кладе  на тарілку.  

— Чому застигла у  дверях? Присідай. Я  не їм  помічниць. 

— У вас  рідко коли буває хоровий  настрій,  — обережно відсуваю  стілець  та опускаюсь  на край. Не зручність ситуації вражає.   Гаряча  чашка  обпікає  холодні  пальці  до кістки. 

— Інколи  є такі  питання,  що  без  життєвого сарказму  важко  обійтись. Пригощайся. Шоколад дійсно смачний. У   фабрики  своя  рецептура, яка  передається   з покоління  в  покоління  вже десятки  років.  Мда, смакота. 

Дивно  бачити чоловіка, який  настільки  любить  солодощі. Відкинувшись  у кріслі  та  примруживши  очі,  мій  бос  насолоджується  смаком. Теж куштую. Вишукано. 

У  мовчанці  дискомфорт,  проте я  не  знаю   жодної  теми,  на яку  можна  поспілкуватись  з Макаром. А говорити  про роботу  зовсім не   хочеться.  Ковальський  вирішує  брати  ситуацію  у свої   руки. 

— Яка у  тебе  мрія,  Маринко?

З його губ  моя ім’є  злітає  м’яко і  по-особливому чарівно.   Говорить як  про  дівчинку  і в той самий  час   з  дівчиною,   з якою можна  бути самим  собою.    

— Одна   моя  недосяжна мрія  здійснилась  завдяки  вам,  бо я  отримала  постійну  роботу.  Друга, сподіваюсь,  втілиться  у  життя з  часом.