РОЗДІЛ 11 "Виправдання"

Після  сімейних  баталій,  шуму  зрізних канонад я  ховаюсь  у своїй  кімнатці.  Впавши  на  старезний  диван, обіймаю подушку  руками. Сльози  образ  швидкими струмочками скапують  на  щоки,  зі  щік  на тканину  і  губляться, залишаючись  ніким  не поміченими. Мама  помиляється стосовно  Макара. Чоловік  попри постійну прискіпливість до робочих  моментів —  справедливий  і  чесний. Ромка  б ніколи  не  дозволив  мені  працювати  у  поганої  людини. До речі,  легкий  на  згадку. Телефон   оживає,  показуючи  на  екрані  номер контакту  давнього  друга.   Я  швидко  шморгаю  носом  та  роблю  кілка  глибоких вдихів.  Не  хочу,  аби хлопець   знав про мої домашні сварки.  Він і  без того  багато для  мене  зробив. 

— Привіт,  — говорю вдавано спокійним  тоном. Вдається   непогано. 

— Не спиш?  — Роман запитує стишено. На  другому  плані роздається  шум автомобілів.  — Я  хотів  запросити  тебе  на  прогулянку  нічним  містом. Що скажеш?

Гарний  привід втекти  з  дому  та  не  перетинатися  з  докорами  мами.   Погуляти  з другом  вона  точно   відпустить і  не виступатиме  проте.    

— Я  тільки  за.   Ти коли будеш?

— Хвилин десять. Вистачить  часу,  щоб зібратись?  

— Так,  звісно. Їдь обережно,  — прошу  наприкінці,  пригадавши прикру  історію  з  Ковальським.    Я, набігавшись  вдень,  зовсім  забула  про  необхідність  підшукати  вакансію  потерпілому, якого сьогодні  мали виписати  з лікарні.     Шкода  чоловіка,  через  сімейну   драму  він  ледь  не загинув. Подумки  роблю  пунктик  завтра  виправитися. 

Змушую своє морально  розбите тіло  злізти з  дивану  й  переодягнутися  в  джинси  та    ніжний  кремовий  светр  грубої в’язки,  мій  улюблений.   Маму   знаходжу  на кухні  за  миттям посуди. Виглядає  вона  не  менш  пригнічено  за  мене.

— Мамо,  я йду  погуляти з Романом,  — прихиляю  голову до варцаби.  Серце  розривається  від двояких  почуттів:  з однієї  сторони   шкода  неньки,  з іншої  — її  звинувачення  безпідставні, й  не можна  засуджувати  дочку,  рівняючи  вчинки  по своїх. 

— Йди,  — знизує  плечима,  мовляв,   дій  на власний  розсуд.  — Ти все виcловила  мені.   Я  розумію,  моя  дочка  занадто  доросла,  щоб слухатись   матір.   Йди,  мабуть,  тебе  зачекались. 

— Рома  хороша  людина. Він запросив,  і я не можу   відмовити. Ти   прекрасно  знаєш,  скільки  він  зробив  для  нашої сім’ї,  для  мене.

Ненька  хитає  головою,  закусивши нижню губу.   Її монотонні  рухи  руками  роблять  тарілку ідеально чистою.   Але вона  продовжує  натирати  біле скло.  Додаю  з порогу:

— Я  довго  не  затримаюсь.  

Ніч,  свіжа  та  прохолодна,  хапає у свої обійми   крижаними лещатами.   Камаєв  чатує  біля  самісінького входу з величезним букетом  троянд  і   милим крихітним   ведмежам.    Хлопець усміхається  голлівудською усмішкою,  від якої темрява  розсівається  навколо.    Він галантно  простягає  букет,  плюшеву  іграшку,  цілує у  щоку. 

— Виглядаєш втомленою.   Схоже,  мезозавр  вирішив  вижати  з   прекрасної  помічниці  усі   соки.   Серденько,  якби  не моя  Анастасія Петрівна,  я  б давно  переманив  тебе  на свою  половину. А так не можу  зрадити   жіночці,  яка  працює  зі мною  від  початку  кар’єри.  

Взявши подарунки  та  мить помилувавшись  другом  у  повсякденному  одязі,  поспішаю  запевнити:

— Ромка,    немає  потреби  звільняти  чи  переводити  твою  вірну  праву  руку.  Ми з Макаром Сергійовичем  знайшли спільну   мову. Ти знаєш,  а він зовсім  не такий, як  про нього говорять

— Та невже? Думаєш, підлеглі  незаслужено прозвали його  хижаком,  доісторичною  рептилією?   

— Макар любить шоколад, а  люди, які обожнюють шоколад,   не можуть бути  злими,  — намагаюсь  пожартувати  та  оминути  неприємну  тему. 

— Отже, Макар? — не відстає  друг,  чіпляючись  до  кожнісінького   слова. Поспішаю виправитися та  уточнити:

— Макар Сергійович.   Позаочі  мезозавр,  але  добрий. 

Роман затримується  на моєму  обличчі  довгим, проникливим поглядом.   Він наче  намагається  проникнути в  самісіньку  душу  й  дістати  звідти таємниці, котрі  я  намагаюсь старанно приховати за маскою  байдужості  до свого  шефа.

— На вечір  трішки  розпогодилось,  і  ми можемо  взяти   чогось  смачненького  та  помилуватись  містом  здаля.   Я  покажу тобі  особливо  чарівне місце. Але   перед  тим хочу виконати обіцянку.   Спершу  ми  відправимось  за  покупками. Новий  костюм   край  необхідний.

Друг  прокручує  ключ запалення, а  делікатно  накриваю долонею його зап’ястя.

— Це буде зайвим.  Сьогодні  я   придбала  одяг  за   рахунок  компанії  Ковальського.

Водій  різко гальмує,    від  несподіванки  замалим втримуюсь  від удару  об  панель  приладів.  Кошусь  на   друга  дитинства і  не пізнаю  його  обличчя,  бо вродливі  риси  перекошені від люті.

— Відколи кошторис  імперії Ковальських  передбачає  витрати  на  одяг помічниць?  Ти  нічого  не  переплутала, Марино?

— Ні,  Макар  особисто  мені  це сказав, — про те, що особисто  супроводжував,  взагалі  мовчу, інакше   буревій  впаде  не  тільки  на мою  голову.    — Я купила кілька  варіантів, — додаю  скоромовкою.