РОЗДІЛ 10 "Я не ти"

Після смачного обіду,  який,  на  щастя, провели мовчки, мозок  і справді  починає краще працювати. І холод  не  щипає кістки.

На виробничому  цеху   керівника  зачекались.    Ми запізнились  на  добру  годину. Проте, як  говориться,   директор  не  запізнюється,  а  затримується.  Я  почуваюсь  дещо  незручно  перед лисуватим  дядечком  у  поношеному костюмі,   який  відповідає  за  виробництво  і  доволі  давно визирає  керманича  біля  прохідної. 

Масне  обличчя   прикрашає   улеслива  усмішка. Я  не  люблю  таких,  підлабузників    і   відвертих  брехунів.   А   в  нього буквально на  лобі  написано бажання вислужитись. 

— Добрий  день,  Макаре  Сергійовичу.  Раді  вас  бачити  у  нашій скромній  цитаделі.   Бажаєте пройти у мій  кабінет  чи  одразу  у  цех? 

— Вітаю,  — зі стальною  витримкою у  голосі  промовляє  бос.  — Мене цікавить   остання  лінійка  солодощів. 

—  Вона    понад місяць  успішно  випускається. Я вас  проведу.

Чоловічок  у  темному  піджачку  дріботить  у  напрямку   довгого павільйону,  що змією  в’ється  на добрий  десяток  метрів.  Я  озираюсь. Вперше перебуваю  на шоколадній  фабриці, тому цікаво все.    Тут  навіть  повітря  просякнуте   ароматними цукерками,  атмосфера  видається чарівною  та  таємничою. 

Виявляється  у Ковальського працює  чимала  кількість  людей.  Нашу  делегацію  зустрічають радо. 

 Керівник  виробництва   соловейком  заливається   про тонкощі  роботи.   Попри  підлесливий  характер, чоловікові слід  віддати належне  — він відданий своїй справі й  розбирається  в  її нюансах. 

— Ти  шоколад  любиш?  — цікавиться  Макар  роздивляючись   довгу  стрічку  однаковісіньких  форм  у вигляді  ведмедиків.     — Хочеш спробувати  тільки  приготований?  

Мабуть, я схожа  на Алісу, яка  потрапила  в  країну  чудес.    Відводжу погляд  від чудернацького пристрою, який  наповнює  формочки   темною  масою.   Кутики  губ  Макара  розпливаються в усмішці.

—  У  далекому  дитинстві  я  обожнював  приходити  на  цех й  роздивлятись   чудо-машини. А пробувати нові смаколики   було   святою справою. Батько  часто  витягував  за  вуха  з цеху,  коли прогулював  тут уроки. Відчуваєш? —  підводить очі  догори  та  обводить все навколо.  —  Наче свято  витає у  повітрі.  

—  Мрія  кожнісінької  дитини,  — я також  слідую за  ним поглядом.

— Спробуй,  — чоловік бере з конвеєра   цукерку  та  простягає мені.  Сірі очі  сканують,   вивчають всі  емоції  на обличчі.   Я  несміливо  торкаюсь  пальцями  виробу. І стається  як  в кіно.   Ми ненароком  зачіпаємо  один  одного.  Невидима  блискавка  цілить у самісіньке  серце.  Я  забуваю дихати  перед   чоловіком,  який  поглинає мою свідомість, здатність триматись  на  ногах.

— Дякую,  — пошепки відповідаю.  А  шеф  не  відводячи очей  і  далі роздивляється  кожнісінький мій рух. Відкушую шматочок.  Гірчить. Приємно гірчить. — Дуже смачно.  Нагадує   шоколадний  батончик,  але смак  набагато насичений.

— Так, ми додали печива,  — гордо підкреслює Макар.   — Мені  також  неймовірно  подобається.   У  наступному  році  я  планую  поставити  перспективу   на виробництво   шоколадного  ведмедя.    Тільки у  новому  дизайні,  з новою  грандіозною  рекламою.  Тож у  тебе  є  шанси  долучитись  до  нового проєкту. 

—  Я?

Кліпаю  на  Ковальського  широко  розкритими очима. Я  ж помічниця і  нічого  не  тямлю  у  рекламній справі.

— Чого  злякалась?  —   сміється  шеф. Усмішка його щира  і  тепла. Від такої  крига  на річці  скресає. — З твоєю  наполегливістю  гори  можна  звернути  одним  махом.    Не кожна помічниця  втече від   шефа  у  темний  під’їзд  і  не кожна  помічниця  прийде о сьомій  ранку  на  роботу,  аби допрацювати  звіт,   що може почекати   і  наступного   тижня.  

— Ви мене похвалили?

— Не звично?  Але я  люблю говорити  правду. 

На язику  крутиться  слово «дякую».   Я ковтаю його із  черговим  шматком смаколика.  З кожним наступним  днем   я  все більше переконуюсь,  що кличка  мезозавр  не дуже пасує  Макару Сергійовичу. 

До речі, останній  виявляється  чудовим  співрозмовником, який  знає  абсолютно все  про кавові  зерна  та  шоколад.  На  виробництві  затримуємо  до кінця  робочого  дня, і  мабуть,  останніми полишаємо величезну  територію   фабрики.  Кругленький дядечко улесливо  махає  на  прощання  пухкою рукою  і полегшено видихає нам з босом  у спину.  

 Забираючись у  машину Ковальського,  я   почуваю втомленою  і  щасливою  водночас. 

— Я сьогодні   побувала  у казці, — захоплено  зізнаюсь,  зазираючи  у  дзеркало  дальнього вигляду. На щастя,  темно і  Макар  не бачить  шаленого  блиску  у моїх очах.

— Інколи  люди  потрібно зовсім  мало  для щастя.  Щоб скинути  лишній  вантаж  з  плечей,  варто  приїжджати у  цех і  морально відпочити.     Можемо  найближчим часом  знову навідатись. 

— Боюсь,    керівник  виробництва посивіє  з  нашими частими візитами.  Він занадто  переймається  приїздами  керівництва.

—  Мій  батько   його дуже  цінує.  Підлабузник,  але справу свою  робить на відмінно. 

Ковальський  вправно вивертає  кермо  та  жене  автівку   з околиці  міста  у  протилежну сторону  — до мене  додому. Схоже, сьогодні   мама знову  читатиме  мораль  про  належну   поведінку.  У її очах  я  маленька дівчинка,  яка ступає  на  хибну стежку  і   повторює   хибні кроки.  Знову  кидаю  побіжний  погляд  на  Макара Сергійовича й  прислухаюсь  до своїх відчуттів  на  денці  душі.    Там  тривожно й  приємно водночас.  Враження,  що літають метелики  і  яскравіше сяють зорі  у  нічному  небі.