РОЗДІЛ 9 "Сукня"

В  обідню пору небо  затягнуте  сірими,  густими хмарами,  що нависають  над  містом  повні-повнісінькі   холодної води. Вийшовши з офісу,  кутаюсь  у   пальто.  Воно,  подібно  пелюстинці,  огортає  тремтяче тіло  і  зовсім  не гріє. На щастя, зручне  взуття  дозволяє  за лічені  секунди  здолати відстань від центрального  входу  до автомобіля  Макара.  Без запрошення  чи   вказівки  заплигую  на  заднє сидіння. Чоловік   сідає  за кермо,  і  виглядає  більш  ніж задуманим. Акуратні   брови  зведенні  на  переніссі,  губи  стесані  у  тонку  лінію,  і сам  він схожий  на хижака,  який  тільки-но втратив   здобич. У подібному стані  йому  дуже  личить прізвисько «мезозавр». Вочевидь,  хтось  або щось  розсердило  мого  серйозного  боса. 

Крадькома  поглядаю   на його  карбований  профіль.  Правильні  риси  обличчя,   ідеально  поголені вилиці,  з дрібними краплинками сивини густе волосся,  мужні  плечі, обтягнуті  чорним суком   дорого  пальто,  і  пальці.   У нього  дуже красиві  пальці.  Довгі, правильної форми, вони вправно   тримають шкіряне кермо. 

Ми  кружляємо містом  добрих хвилин  двадцять.   Повільно  Ковальський   заспокоюється,  м’язи   на  обличчі  розслабляються  і  він  нарешті  вмикає музику  — улюблену  класичну. 

Я сиджу  мишкою, сховавшись  за  шкіряну спинку.    Моє  діло  маленьке:  лишнього  не  говорити,  інколи  вдавати  свою  відсутність.  Останній  варіант,   з   огляду  на  пережиті  події,  є найкращим. 

Макар зупиняє   біля  невеличкого  торгового  центру,  де продаються вишукані  речі  за космічно  вишуканими цінами.  Тут   витрачають суми,  рівнозначні  вартості пристойної  машини.  В очах  його  постояльців  я  у  своїх  кросівках та  пальто  виглядатиму   не комільфо. 

—  Ходімо,  — керує  бос.  А я  тушуюсь,  не наважуючись  вибратись  із салону.  Навіщо ми сюди  приїхали?  Як  візит  на  виробництво,  де нас зачекались  прості  робітники?

Вибору  у  помічниці немає. Відправивши сумнів  глибокого у  свідомість,  покірно плентаюсь  поруч  з  сильним світу  цього.  Макар  серйозний,  але не настільки, щоб боятись  дихати у  його  присутності.  Намагаюсь  абстрагуватись й  морально підготуватися  до  будь-якого  повороту  у  наступні  години.

 Двері за  нашими спинами  зачиняються. У  холі  малолюдно.  В  основному сновигають  модні дами,  яким абсолютно  все   байдуже, окрім власної  персони.    Ковальський  знаходить  сили  дати пояснення.

—  Марино,   не подумай,  що хочу  тебе образити.  Але твій  зовнішній  вигляд  не  відповідає  нормам,  встановленим  помічникам  вищої  ланки керівництва.  Якщо ти  не  проти, спробуємо виправити  недолік  коштом  компанії.  У  нашому  кошторисі  передбачена  стаття  на  додаткові  витрати.

Навіть  до кінчиків   мого волосся  припливає  червона  фарба.   Простір  давить високими стінами   та  притомним  ароматом  освіжувала  повітря. А  ще від  голоду  голова  йде обертом.     Не вистачало вештатись  магазинами  під  ручку  з  шефом  і  вибирати   штани та  спідниці.    Макар  користується  хвилиною  заминкою.

—  Добре,  — поспішає   погодити пропозицію,  поки  я  не  передумала.  — Я  радий,  що без конфліктів  зрозуміли  один одного.  Ходімо.

Не встигаю  пискнути, як  мої пальці  опиняються  у  широкій  долоні  Макара   Сергійовича. У  долоні  теплій,  надійній,   сильній.   Серце  тарабанить у  грудях.    Змішані   емоції,  від  бажання  втекти  до  банальної  жіночої  радості,  підступають  до горла   давким  клубком.  Мені   приємно і    соромно  водночас. 

Магазин   відомого  бренду зустрічає   відсутністю   музики  й   заклопотаного  консультанта.  До нас   граційно випливає дівчина  на  височенних  підборах  та  з яскраво  нафарбованими, у  тон спідниці,  червоними  губами. Ось  у кого варто  повчитись  дефілювання  на  каблуках.   Вона  наче родилась  у  туфлях,  наче  це її робота  — ходити у  незручному взутті й   отримувати  від  цього   задоволення. 

—  Чим  можу  допомогти?  — усміхається  Ковальському  білосніжною усмішкою.   Подібні  мені  дівчину  не цікавлять.  В  її очах   я  — ніхто,  бо гаманець  знаходиться    в  кишені  статного чоловіка.  — Приїхала  нова колекція,  є гарні  моделі. 

—  Моїй супутниці  необхідно   три   костюми з штанами й  два  зі  спідницями.  Строгі,  але не занадто  похмурі.   У тон —  блузи,  можна тонкі  светри. 

— Взуття?  — не припиняє дивитись  у вічі  моєму  босу.  

—  Так,  на  підборах.   Одні  чобітки  на  танкетці.  

Консультант   метушиться  по магазину.  Я  озираюсь,  роздивляючись   довгі  ряди  вишуканих  позицій   з добротного,  якісного матеріалу.   Мабуть,  виключно  у   таких  магазинах  одягаються  люди,  рівня  Ковальських. Страшно  уявити  вартість  одягу,  який  приносять  міряти. 

 У  кабінці   дивлюсь  на своє  злякане  та  зніяковіле  обличчя  в  дзеркалі. 

Макіяж, зачіска  на  місці. Проте   дикий  блиск в  очах  свідчить  про  внутрішнє  хвилювання.    Як віднесуться  працівники холдингу, дізнавшись,  на  які  цілі  спрямовуються  гроші  для  додаткових витрат? Мабуть,  начальник   юридичного   відділу    ковтне мене  за одним  разом.  І мама…

Знову  звинувачуватиме  у  зв’язку  з  Ковальським. За  її теорією сьогодні  друга  фаза  зближення:  невеличкий  подарунок.  Після  нього слідує  третя:  знайомство  з  життям  поза офісом.     Їй важко зрозуміти, що це вимушені міри й  що  необхідно  дотримуватись   етикету,  ділового стилю,  належно виглядати.  Я  ж помічниця  власника   величезної  шоколадної фабрики.  Можна сказати,  його  обличчя.