РОЗДІЛ 8 "Звіт"

— Я  чекаю    звіт. Якщо добровільно вирішила  приїхати  й доробити його,  то  будь ласка,  не затягуй. Сьогодні   планую  поїхати в  цех.  Твоя  присутність  обов’язкова.   

Макар  дає  вказівки  рівним  тоном.  Бос  і  підлегла. Наче не я вчора  знаходилась  на його руках.  Наче  не мене відносив   від  лікарні  до машини. Небо,  про що я?  Мої  думки  вихором  несуться  вперед,  збивають  з  пантелику,  змушують обличчя  покритись  червоною  фарбою.   Що я  вигадую?  Мій  бос  ніколи  не переступить  межу  субординації,  і  вчорашній  випадок  —  виняток  і  не  більше.  Ковальський  прокашлюється.  Простий  жест повертає мене на  грішну  землю.  Виструнчившись  та  натягнувши  маску  серйозності,  киваю  на  знак  згоди. 

Як  тільки  він  зникає  з  поля  зору,  я  ховаю  злощасну  коробку  від  допитливих  очей  якомога  далі.    Коли почнеться  робочий  час, обов’язково  подякую Романові  за   подарунок. 

Вмикаю  комп’ютер, роблю каву  і  намагаюсь  поринути  у  світ  даних  та  цифр. На щастя,  мозок,  попри  бажання   поспати, мислить  ясно  і  доволі  швидко  я  складаю  необхідні  графіки  та   таблички.   Кілька  кліків — результати  роботи  на  електронній  пошті  мезозавра.     Як  же влучно  місцевий  народ  охрестив  свого очільника!   Його  безкомпромісність,  впертість  і  самолюбство  інколи вражають. 

Ось зараз,  чому  так  відреагував  на  банальні солодощі?    Це  ж простий  знак  уваги  з боку  давнього друга. 

Через  десять  хвилин  після  відправлення  файлу,  мій  телефон  загоряється  номером   Ковальського. 

— Марино,  зайди,  будь ласка.   І каву  захопи.  Дві кави. 

— Подвійну?  

— Дві  чашки.   Мені  й  собі. 

— Але…

— Просто  принеси. 

Я  не знаю  чи  дихати,  чи  видихати. Пальці  проймає  дрібне  тремтіння,  і   душа всередині  перетворюється  на  крижану  грудочку. 

Пити каву  з Макаром, теревенити  не  по справах — суворо заборонено  неписаними  правилами  офісу. 

Однак,  не виконати  наказу   я  також  не можу.   Швидко   заваривши духмяного  напою,  ставлю  його  на  круглу  тацю  та   ні  жива  ні мертва стукаю  у  двері  керівника.   Дозволяє увійти. 

Кабінет Ковальського  являє  собою величезне приміщення,  у  якому  запросто  вмістяться  три відділи: юридичний,  аналітичний і  кадри.  Посеред  кімнати  стоїть овальної форми стіл  для  перемовин. Навколо нього  з десяток  стільців  і  всі  призначенні для   членів  ради  директорів, котрі  засідають  виключно тут. Під   панорамним  вікном  є  ще  один  стіл,  менший,  безпосередньо  ним користується  Макар.    Також у  кабінет обставлено   двома   шкіряними диванами,   шафами  з  різноманітними теками  та  велотренажером,  на якому  він полюбляє  інколи  розслабитися. 

 Чоловік  розглядає  місто   за вікном.  З хвилини на хвилину  розпочнеться  робочий  день, і  всі  його підлеглі,  мов  мурахи,  атакують  центральний  вхід.   Почувши  мої кроки,  він робить  пів  оберту головою та одразу  ковзає  сірими очима  на  тацю. 

Одна  чашка.   Його…

Я  обережно ставлю   каву  на  стіл  та застигаю    на  місці  в очікуванні…  Як показали останні сім  днів,  зсунуті  брови  на  переніссі  шефа  можуть означати  одне: я  допустила  помилку.   Він її  добросовісно  знайшов  і  тепер  виховуватиме у  мені  надійнішого  працівника. 

— Я  переглянув  звіт, виправив  помилки.  На майбутнє,   слід  надавати  важливим  речам   більшої уваги,  або   ретельніше   перевіряти.  Від одної цифри  залежить   прибуток, від  однієї   похибки  — репутація. 

Неприємно слухати. Про себе  ображаюсь  на власну  некомпетентність.   Я  легко  могла  додатково  пробігтись  цифрами.  Макар  продовжує: 

— Я знову  відправив  вам  завдання. Постарайтесь справитись  до   першої години. Рівно  о  тринадцятій  ми  поїдемо  в  цех.

Голодний  шлунок   скручується  у вузлик.  Ранком  я  не встигала  поснідати,  бо  мамині  поради  змусили  якомога  швидше  втекти  з  дому.   А тепер шеф   грозить   залишити без обіду. 

— Сподіваюсь,  я  впораюсь.  Можу  йти? 

— Я  тебе  не затримую,  — якось  недвозначно  відповідає  він. Можливо,  образився  за каву і  що не склала  його шоколадній  величності  компанію? — До речі, дякую,  —  злегка  киває  підборіддям  на  чашку. 

— Смачного. 

Кілька  кроків до  дверей. Я відчуваю  на собі  його   проникливий  погляд,  який  не відпускає,    який   допитливо вивчає  мою  фігуру і  взуття. 

— Як   той  чоловік  у  лікарні?  — я різко  розвертаюсь і  не помиляюсь. Макар дійсно свердлить мене очима. Його акуратна  брова  повільно  повзе  догори,  бо він явно  не очікував,  що  озирнусь  і  поставлю питання.

— Я  телефонував    лікареві. З постраждалим все гаразд і його випишуть сьогодні  додому.  Він повинен прийти до нас  на  роботу. Виділи, будь ласка, хвилинку  на пошуки  вакансії.

— Я  пам’ятаю.   Можливо,  після  поїздки  на виробництво  зайду у кадри.

— Можливо, — знову  протягує Макар.  Він  на кілька  секунд  затримує  на мені  погляд,  і відводить  його на  стіл. На каву… На каву, яку  мовчки відмовилась  з  ним  пити.