РОЗДІЛ 7 "Повороти"

Двері  зі  скрипом  зачиняються.  Довгі пояснення   працівникам  поліції   залишаються   за спиною,  як і  пропахле  хлором  приміщення,  у якому  приходить до тями  наш  потерпілий. Я  не була  присутньої  під час розмови   Ковальського з  останнім,  проте здогадуюсь:  тому  заплатили  добрі  гроші.

—  Я почуваюсь  винною  за ситуацію.  Якби не відвозили мене,  цієї  б прикрості  не сталось.

Макар ошелешено застигає  на місці. Сірі  очі  таранять  з-під пухнастих вій  цілковитим  нерозумінням. 

—  Скажи,  що пожартувала.     Стався  нещасний  випадок.   З будь-яким могло трапитись. 

—  У такому  разі  дозвольте  відшкодувати кошти.

—  Які  кошти?   Марино,  спишемо  твою  маячню  на  стрес. 

—  Але ж ви  дали  потерпілому компенсацію.  Я хочу її   повернути.  З наступної зарплатні, тієї,  що буде через місяць.

Секунду  шеф  мовчить.  Важко судити  про його  справжні думки. 

—   Він втратив  роботу,  дружину і  віру  у завтрашній  день.   Я вирішив  допомогти  й  запропонував  вакансію  в холдингу. Якщо дуже хочеш виручити, завтра  сходи в кадри і  пошукай  щось  вільне  в  цеху.   А зараз  поїхали  додому.  День видався нелегким. 

У Макара  добре серце,  він вчинив  правильно.

Киваю  головою.  Сходовими маршами спускаюсь більш-менш нормально. Зате  до  машини  на  поломаному  підборі  й  на опухлих  від   незручного взуття  ногах   дійти   не можу.   Думку  про  зіпсовану   пару  єдиних нормальних туфель  жену  геть. За ніч  щось  вигадаю,  ранком  розберусь в чому йти завтра. 

—  Стривай,   — Ковальський  несподівано  підхоплює  мене  за  лікоть.  Не встигаю  щось втямити, як  опиняюсь  на  його руках,   відірваною  від землі,  позбавленої шансу втекти. 

Бос  і я…  Я так  близько,  що  чую  удари його серця,  що ловлю  гру  потужних м’язів,   що втрачаю  розум  від…

Одна рука   чоловіка  утримує  за спину,  інша  — підхопила  під сідниці.  Я в його полоні. 

І  небо!  Я  не  хочу  розривати  примарну,  вигадану  мною близькість. 

—  Не варто  було,  — шепочу  одними  губами. 

—  У тебе  є  хлопець? 

Питання  збиває  з пантелику.   Один крок,  другий,  третій. Необхідно  щось  відповісти. Чергова  провокація?  Перевіряє, які  у мене стосунки  з Камаєвим?    

—  Чому  так  насторожилась? —   вимовляє  мені  в  обличчя.   — Ти ж сама говорила,  що Ромич  лише друг. 

Макар  звільняє з полону  біля  своєї автівки. Легенько ставить  на  долівку,  і  не поспішає  відпускати.    Очі  в  очі.  Мить з митей.  Щось  всередині  обривається,  здіймається над  нашими  головами і  летить у  темну, приховану  сизими дощовими хмарами,   вись.  І це  щось називається душа. Моя…

—  У мене  нікого немає, — коротко кидаю та  поспіхом забираюсь  в салон. Навіть  двері  з шумом  зачиняю  за  собою.   Мій сховок  не надійний,  хиткий,   бо  Ковальський   обходить машину  й  розміщується  за  кермом.  Виглядає  буденно,  а  я  ніяковію.    Озвучене  питання  прозвучала  занадто інтимно.   Принаймні  для  мене. 

До мого будинку,  на щастя,  дістаємось   без  перешкод. Зупинившись  біля  п’ятиповерхівки  з   облупленим  фасадом  та старезними, майже не придатними для  використання,  дверима,   чоловік  задумливо  роздивляється  будівлю крізь  скло.    Місце  далеко   не найкраще,  але  між вибором  спати у старенькій  квартирі  чи  на  вулиці,  звісно,  обереш  перший  варіант.   У моїх  мріях винайняти  затишне   житло, з великими  панорамними  вікнами й  ближче  до роботи.  Але поки у  рожевих мріях. Мене   ще не взяли на  постійну основу.

—  Дякую, — промовляю,  хапаючись  за  ручку.   Вона  легко  піддається,  і  я  швидко опускаю  ноги  на   асфальт.  Проте Макар  не  їде. Він  також виходить,   і  в  кілька  років  наздоганяє свою  кульгаву  помічницю  біля  парадних  дверей.   Його долоня  знову опиняється  на  моїй талії,  мовляв,  попередження,  що зараз опинюсь  на  його руках. 

—  Я  живу  на  першому  поверсі. Дійду  сама.    Дякую  за  турботу. 

— Я  хоча  б  проведу.  У вас  сумнівне місце.  

—   Це перше враження. Насправді  сусіди  — пенсіонери, котрі  ледве  животіють,  рахуючи  отримані  від  держави  копійки.    Не хвилюйтесь  даремно.   І, напевно,  вас   теж  чекають  дома.  На добраніч. 

—  На добраніч, — загадково   звучить  у спину, коли  зникаю  у  темній,  пропахлій сирістю  пащі  під’їзду.  

Тримаючись  за брудні   поручні,  підіймаюсь  кількома  сходинками.  Моя  ціль    досягнута,   рідна  домівка,  де можна  нарешті  зняти  підбори.  Якби  моя  воля, я  б  одразу  викинула  їх у смітник. 

Вдома  панує  темрява  та  ідеальна,  сонна  тиша. Мама  з  малою,  не дочекавшись  блудної  дитини,  полягали спати.   Звільнивши ноги  від туфель,  опускаюсь  на старенький  стілець  і  блаженно прикриваю  очі.    Не має  сили на найменші  рухи.

П’ять  хвилин релаксу  і  я  плентаюсь  у ванну   кімнату.  Максимум о  шостій  я  повинна  вийти з дому  на роботу…

Будильник  тарабанить уже вдруге.   Я  знову  натискаю кнопку  на  телефоні  і  без  жодного ентузіазму  змушую  голову  відірватись  від подушки.   Спати. Я страшенно сильно  хочу спати. Втома   така  сильна,  що  зайвий рух   рівнозначний  підйому  важезної штанги.   Але  ранок  сіріє за вікном, туман  стукає  у шибку,  а  в   голові молоточками вистукує   голос  совісті.  Необхідно  їхати в  офіс  та  доробляти  клятий  звіт.