РОЗДІЛ 6 "Дорога додому"

— Не варто!  — мої руки  впивають  об  край столу.    Ще секунда — підірвусь і  побіжу  геть.    Ні, я  не   дозволю Ковальському  відвозити  мене  додому. Силою  не змусить, а  їхати чи  не  їхати — виключно  моє право.  — Маршрутки   є, годин  не надто  пізня.

— Марино,   ви  проживаєте  у  неблагонадійному  районі  міста.  Від зупинки   до будинку  йти  добрих  метрів  п’ятсот.    Я  б  не  хотів  ризикувати   життям   прикраси  мого  офісу. 

Тон  Макара  спокійний,  проте  у  ньому  містяться  нотки  притиску,  з   якими  не  посперечаєшся.  Я  продираю  горло. Сірі  очі  навпроти  дивляться  безапеляційно. 

— І все-таки  я  проти. 

Про те,  що раніше  не  переймався   моїми  проблемами  з  пізніми  добираннями  — мовчу.  Повільно підводжусь,  забираю  з крісла  сумку та  відкриваю рот, аби попрощатись. Проте  чоловік  не чує  моїх слів.  Він також  зривається  на  ноги  та  галантно вказує  рукою  на  вихід,  пропускаючи  мене вперед. 

— Макаре Сергійовичу,   буде  лишнім  супроводжувати  мене  додому.    Впевнена,   у  вас  зовсім інші  плани,  ніж  зараз  їхати  у  протилежний  кінець  міста.   Я  сяду  у  маршрутне таксі,  а  на  зупинці  зустріне  мама.  Все  пройде як  завжди.

— Вважайте,  це  невеличкою компенсацією  за тривалі  затримання  на  роботі.  Тим  паче  на сьогодні  я  вільний. А якщо  відмовитесь ще раз,  мені  доведеться  силою  повантажити  помічницю  в  автівку.

Мимоволі  ніяковію. Ковальський  з  тих  чоловіків,  які  стримують  слова.  І якщо сказав,  що повантажить,  отже  зробить.  Вагаюсь і  переступаю  з  ноги  на ногу.  Відчуття  неправильності  не  полишає.

А  бос часу  не  втрачає. Широка  долоня  підхоплює  під лікоть і  веде прямісінько  до виходу. Противитись  немає  сенсу,  тому   неохоче  перебираю  ніжками  на високих  підборах. 

— Марино,  вам  доведеться  навчитись  ходити  на таких  каблуках.

Мені  здається,  чи я  чую  співчуття?

— День-два  звикну,  — соромно говорити, але  вкрадливий  шепіт  над  вухом  змушує  відповісти   швидко.  Аромат  мускуса  на  близькій  відстані  особливо  гостро  щипає ніздрі. Поруч  з Ковальським  будь-яка дівчина  почуватиметься  королевою. Я  ж натомість червонію  до  кінчиків  волосся,  оскільки  продовжує   тримати  за  талію,  наче  полишаємо ресторан після  романтичної  вечері  на двох.  Близько. Бентежно  близько  знаходитись  поруч  з  чоловіком,  від якого  у  дівчат  зносить  дах.  Одна справа  бути  з  ним  в  одному кабінеті,  працювати, обговорювати   справи.   Інша —  вечеряти у фешенебельному закладі  та  їхати  додому.

Машина  у  Ковальського  бізнес-класу,  кольору  мокрого асфальту,  і  надзвичайно  підходить своєму власнику.   Останній  турботливо   прочиняє  перед  мною  дверцята,  подає  руку,  допомагаючи  присісти.  Не вистачає  ніжної усмішки  для  любовної картинки.  

Я  мовчу.   Однак  чоловік  сам  знає  адресу.  Невже  ретельно вичитав   мою  автобіографію?  Чи  перевіряв  по  всіх  можливих  каналах,  перед  тим  як дати  згоду  на  роботу  у  холдингу?  

Багато  питань, мало  відповідей. І всі  крутяться  на  язиці, який прикусила,  аби  не  бовтав  лишнього. 

Ковальський  вмикає  музику. Слухаємо класику  у   виконанні  симфонічного  оркестру.   Не скажу,  що  прихильник  високого  мистецтва,  проте краще за мовчанку. 

Від ресторану  до моєї убогої,  обшарпаної  п’ятиповерхівки  їхати хвилин  двадцять. Макар   плавно  маневрує  поміж  численного  транспорту,  і  подумки  перебуває   зовсім  далеко. 

— Марино,  ти  не проти, якщо  звертатимусь  на  «ти»? Так  легше.

— Для  мене ролі  не має.  У   будь-якому  випадку  я  дотримуватимусь  субординації 

—   Крім того,  я  хочу  з тобою  узгодити  ще один важливий  момент. Він стосується  нашого спільного  знайомого. Я  не  проти  стосунків  між  підлеглими,  але   Роман  мій  хороший  друг  і   свого роду  також  є обличчям  компанії. Я  б   не хотів  аби ви  афішувались   перед іншими. 

Я  різко  озираюсь  на  Ковальського. Він також  робить  оберт  головою  у моєму  напрямку.

— Повторюю,  між мною  і  Камаєвим   нічого  не було і  бути  не може. 

— На жаль,  так  думаєш тільки  ти. 

Холодний  мов   айсберг,  непробивний мов  цегляна  стіна,  самовпевнений  як…

Не встигаю подумки  підібрати  необхідне  трактування. 

 Екстрене гальмування,  глухий  удар  чогось  твердого  об капот і  німий  страх,  що сковує  нас  обох. Позаду,  збоку  роздаються клаксони автомобілів. 

— Ми когось  збили?  — голос звучить  надривно,   гортанно.   Я  не вірю  у  сказане. Не   хочу  сприймати реальність,  не  можу  осягнути  всю  небезпеку,  що нависла  над   моїм   водієм.  Слова приводять  Макара  до  тями.  Він  шумно  затягує  повітря   на повній  груди  й  скерувавши  залишатись  в   машині,  одним ривком  полишає  салон.   

Але мене не стримати.  Керуючись інстинктами,  вилітаю з автівки.  Каблук підвертається,  замалим  не  падаю,  в останню мить втримуюсь  на  ногах.  Вітер  б’є  крижаною  хвилею  в  обличчя, очі сліплять  фари  зустрічного транспорту.  І страшно до застигання крові у венах.