РОЗДІЛ 5 "Смачного!"

Ресторанчик  вітає  просторим, красиво  оздобленим   у  ніжні  пастельні  тони,  залом.   Наче  сама  весна   завітала  на гостину  і  торкнулась  умілим  пензлем  стін,  вимальовуючи   делікатні орхідеї.  У  закладі   помічаю  кілька  зайнятих столиків. Мій  погляд   одразу  намацує фігуру,  що одиноко  сидить   у м’якому  кріслі   та  орудує столовим  наряддям.  Ковальський —    поважний,  ніби витесаний з каменю. Щоправда,  виглядає  сумним і  пригніченим. Вилиці  повільно  пережовують  їжу,  а  сам  чоловік  перебуває  думками у  зовсім  іншому  місці. Вочевидь,  щось тривожить   цю  хижу  рептилію. 

Роман  допомагає  зняти  пальто, віддає речі  у гардероб  та   заглядає  у вічі.  Та  я  сама  без зайвих слів  розумі,  доведеться  присісти  за   його столик. Інакше припустить,  що маємо  романтичне  побачення. 

Я важко  зітхаю  та  поправляю   неслухняну  копу волосся.   Ноги трішки  відпочили  й  тепер я  рівно  тримаю  спину.  Можна йти у  пащу  мезозавру.    О,  небо,  він  однозначно  звільнить  новоспечену  помічницю. 

• Яка  несподівана  зустріч,  —  вимовляє   Камаєв,  як  тільки  рівняємось  із    шефом.  — Ми  також вирішили перекусити. Не проти, якщо складемо компанію?  Утрьох вечеряти веселіше. 

Макар  здивовано зводить   очі   спершу  на  Романа, потім  на мене, і  ледь  помітно киває  головою.  Мій  супутник  відсуває  крісло  якраз навпроти Макара Сергійовича,   акуратно допомагає мені  сісти,  опускається  поруч. У його  руках  шарудить  меню, а  у мене клубок стоїть у  горлі. Ні  дихнути,  ні видихнути.    Відчуваю,  що  бос  вивчає  моє обличчя,  проте поглянути у сірі очі  бракує духу.    Я збентежено поправляю  серветку. 

— Ви не  голодні, Марино  Вікторівно?  Чому  не  обираєте? Чи  віддаєте перевагу смакам Романа  Олександровича?

— Я  щось сумніваюсь...

— Впевнений, останнім,  що ви їли,  була  чашка  кави   у  нашому  кафе.    Боюсь,  з такими темпами ваш  мозок  перестане нормально функціонувати, а тіло  рухатися.  Можу  запропонувати   телятину   під вишневим  соусом. Ситно і  корисно. 

Мимоволі  кошусь  у  його тарілку. Витончені  тонкі  пальці  зависли  над  тацею,  у якій  лежить  озвучений  гарнір.  Пальці  у  шефа  красиві, довгі. І  нігті  акуратні.   А  ще на  безіменному  відсутня  каблучка.  

— Мабуть,  — збито  відповідаю. 

— Тобто  ви не вегетаріанка? 

— Ні!  —  здивувавшись  питанню,  переводжу  погляд  на  роботодавця  і  персонального мучителя в  одній особі.  Натикаюсь  не  бездонну сіру осінь.  Темну,  як ніч  за вікном,   похмуру, як  затяжний  дощ. 

— Правильно,   білок  — це сила.  Не  можна відмовляти своєму  організму  у задоволенні,  — Макар відкладає  виделку  та  ніж.  Підіймає руку  догори,   даючи сигнал  офіціантові.  Хлопчина  вмить  підходить,  завбачливо  озброївшись   записником  і  ручкою. 

— Будь  ласка, дівчині  те,  що і  мені.   А  другові…

Роман    замовляє   страву,  нарешті  полишивши крихітну  брошурку  у  спокої.  Ще  чоловік  просить принести  пляшку  вина.  Я  хочу  запротестувати. Не вистачало розпивати  з    босом   спиртне. Але клятий  клубок нервів  у  горлі  не  дає мовити  слова. 

— У нас  є привід  для святкування,  — Ромка  безтурботним  голосом  порушує  незручну мовчанку.   Він  без комплексів  вмощує  лікті  на стіл  і, переповнений  емоцій,  додає:  — Перше,  ми вирвали  вдалий  контракт.  Друге,  сьогодні  рівно сім  днів, як  нашу  компанію  прикрашає  нова працівниця.  

Я готова  придушити  Камаєва  голими руками.  А також вирвати його  безсовісний  язик, який доказує  про  відсутність в  цьому  органі  кісток.  Теж мені знайшов свято! Макар  зводить  брову,  мовляв,  погоджується  з моєю  невимовленою  думкою.  Під столом   соваю  друга  ногою,  змушуючи  задуматись  над  словами. 

 На   щастя,  хлопець   розуміє   та  змінює тему  розмови на контракт.   Проєкт  мені як  рідний,   я  добре орієнтуюсь  у  найменших  тонкощах. 

 Нам  з Романом  приносять  гарніри,  на деякий  час  вмовкаємо,  орудуючи столовим  наряддям.    Страва  дійсно смачна і  ситна.    Я не вмію  готувати  подібної смакоти.   Мабуть, через   сильне відчуття  голоду  я  доволі  швидко  вправляюсь  з  порцією.    Відкидаюсь  на спинку  крісла  та оглядаю  зал, де  зібрались  виключно заможні  люди.  Жінки  сидять у  вечірніх  сукнях,   у  численних  прикрасах, що виблискують  супроти  яскравого освітлення  мільйонами  зірочок. Їм  складають  компанію чоловіки  у смокінгах  та  ділових костюмах. Офіційно, інтелігентно, як  говориться, на вищому  рівні.   Я  наче   чорна  ворона, яка потрапила  у стаю  білих  птахів.

У Камаєва  дзвонить  телефон. Скосившись  на  екран,  він  морщить  ідеальний  ніс  та   поспіхом  кидає: 

— Вибачте, мені  потрібно відійти. 

Я тільки із  сумом  проводжаю широку спину  знайомого.  Залишатись  наодинці  з  шефом  незручно  та  некомфортно. Я  почуваюсь   не у своїй  тарілці.   А  ще ноги  ниють  нестерпно,  і  я  не можу  зосередитись  на  чому  іншому,  ніж  зняти   кляті  туфлі.  По те,  що в них  необхідно  відходити  наступний  день,  тиждень  намагаюсь  не  думати. Ковальський  складає руки  на  грудях,  відверто  роздивляється  мене,  сканує  до  кісток,   ніби вишукує у  мені  брехню.  Ох, як  злить  його   проникливий  погляд.   Так  чоловік  дивиться на  людей,  яких  не поважає, або які  розчарували  його  довіру.  За  сім  днів  роботи  я трохи вивчила  характер  нестерпного   боса.