РОЗДІЛ 4 "Несподіванки"

Один, два, три…

Годинник  на  стіні  повільно вицокує секунди. І навіщо Роман  подався у  лігво  звіра?   Ковальський   не терпітиме  на  робочому місці  подібних  «дружніх» стосунків. А про  прохання  відпустити з роботи  взагалі  мовчу. 

Один, два,  три…

Серце вистукує у  ритм   великій стрілці. Секунди перетворюються на вічність, а  мій страх  — у  відсутність   бажання  працювати  над  звітом.  Нарешті   двері  прочиняються, випускаючи  на  білий  світ  цілого та  неушкодженого  Камаєва. На його  обличчі  грає  незміна   безтурботна  усмішка,   а очі сяють   теплом  зеленої весни. 

—Я ж говорив,   що все  буде  добре. Збирайся,  мала. 

Підходить  до столу,  вкладає  руки  у  кишені  й  слідкує  за моїм  зніяковінням. Проте вибору  мені  не  залишають,  тож   підриваюсь  на  ноги  й  берусь  розкладати  папери  на місця.  Мабуть,  слід  було негайно  тікати  з   приймальні, бо як  тільки  Ромка  присідає  на край   дерев’яної поверхні  й    знічев’я перебирає  канцелярію  від  нічого  робити,  за його спиною  знову   риплять  двері, цього разу   виставляючи зору  його  шоколадну  величність.   Макар  застигає  очима  на  недвозначній  картині. Він наче  суворий  учитель,  який  застав   школярів на гарячому.   Хоч  крізь  землю провались. А Ромичу  байдуже.  Він  театрально піймає  долоню у  знак  прощання  та  не  приховуючи  радості  у  голосі  вимовляє  другові:

— Затишного вечора! 

— І вам,  — бурчить той  під  ніс. У три   великих  кроки  долає  законні  квадратні  метри мого  особистого простору, залишаючи  шлейф мускусу. Однозначно пирснув  трішки більше парфумів! Мабуть,  також  додому  не планує їхати. Тоді  чому  вирішив  тримати  мене   до  смерку?  І виявляється  звіт  не такий  важливий…

— Ей,   Марино! Повертайся  з орбіти  на  землю. Твій  шеф  давно  від’їжджає  від  офісу,  а  ти досі  не  дихнеш,  не моргнеш.  Невже так тремтиш  перед Сергійовичем? Дивись, сонце, а  то  у мене закрадається  підозра,  що хтось  мило  зітхає  за  босом. 

— Та ну!  — нарешті  починаю  кліпати  очима.   —   Просто  не звично  працювати  з людьми,  яких бачиш тільки  по  телевізору, або  на шпальтах  новин.    Вважай, я  адаптовуюсь  до    нового  середовища.  А  від  керівника  слід   триматись  осторонь. Правила  ділового  етикету  ніхто  не скасовував. 

— Правильно,  тим паче Ковальський  палкий  прихильник  ділового  спілкування.

— Що сказав  на  твоє  прохання?

— Ну,  мезозавр  розуміє,  що ми давно  знайомі.

— І  що між  нами тільки дружба?  — поспішаю  випалити  на   видиху.

— І це також,  — запевняє  чоловік, подаючи  мою  жіночу сумочку,  мовляв,  годі  базікати, 

Я  похапцем  дістаю  з   шафи  тонке  шерстяне пальто. Роман  галантно  допомагає.  Поправивши  одежину,  довше належного  затримує  долоні  на   моїх  плечах  та  вимовляє  за  кілька сантиметрів  від  шиї:

— Поїхали? 

— Ром,   я   пропоную  тільки повечеряти.

— Повечеряти  само  собою. А  ще походимо  по  магазинах,   купимо тобі  трохи  одягу. 

— Мені  не зручно. Ти стільки  зробив,  що  отримувати  одяг  від  тебе — вище  моральної  гідності. Нарахують заробітну  плату, ось  тоді  порадуюсь  обновкам. 

— А  за що виплатиш  оренду  квартири?  Мовчу  про їжу,  одяг  сестрі,   витрати  на комунальні  послуги. Авансу  не вистачить,   щоб покрити покладені  на  твої  худорляві  плечі  обов’язки.    Марино,   ми знайомі  сто  років.    Я  хочу   зробити тобі  приємність. Не сперечайся. 

Камаєв  робить  різкий  крок  назад.   Невидимий  холод  заповнює  простір  між  нами. На диво,  відчуваю  самотність.  Озираюсь  на чоловіка,  чи  він не фантом, чи справді  тільки-но  торкався моєї  шкіри.  Роман  дивиться  з-під опущених  вій — довго і  віддалено.

— Виходить,  що я  користуюсь  твоєю  добротою.  А  це  неправильно,  не по-людськи.

— У такому  разі  користуйся  моєю  присутністю. Я  з радістю виручатиму,  навіть  якщо  не проситимеш.  Для  цього  призначенні  друзі. 

— Ромка,  — протяжно вимовляю,  тамуючи   бажання  обійняти  друга  мов   плюшевого ведмедика.  — Ти найкращий   у світі. Твоїй  дружині  неймовірно  поталанить  з таким  чоловіком. Впевнена,  ти  носитимеш  її на руках. 

— У мене  нікого  немає,  — якось  занадто  спішно відповідає  він. 

—  Не возись  зі мною, а  шукай  підхожу  дівчину,  — даю  щиру  пораду  та  проходячи повз,  легенько  штовхаю його у плече. Роман  подається  назад. Краєм  ока  ловлю його загадкову  усмішку. 

У  ліфті  я  телефоную  мамі, повідомляю,  що затримуюсь  з Камаєвим  і  передаю від  нього  привіт.   Мама  запрошує чоловіка   до нас  на  гостину. Незручно, враховуючи  наші статуси  в  холдингу,   однак  Ромка  щиросердно  погоджується. 

Осінній   вечір  зустрічає  майже чорним  небом  та   мжичкою,  що поволі  біжить  густою стіною.  Я кутаюсь у тонке пальто. Холодно. Пронизливий вітер проймає до нитки, делікатно   огортає ноги   в  тонких колготках. 

— Одягнена  ти зовсім  не  по погоді.   На  роботу  громадським  транспортом   добираєшся?