РОЗДІЛ 2 "Що вигадати?"

— То   як? — зелені очі  завмирають  на  моєму спантеличеному  обличчі.  Схоже,  Роман  не вірить у  сказане,  а я  у почуте.  Знизую плечима  і  розгублено киваю головою у  знак  згоди. 

— Домовились, — полегшено  видихає друг.  — Після  роботи  чекатиму    на  стоянці.

— Я  не знаю, коли звільнюсь.    Мезозавр вчора відпустив  о восьмій. 

Ромка  ховає усмішку у  кутиках   тонкої лінії губ.   Пасмо густого   русявого волосся  падає  на чоло, і  він  ледь   відхиляється, аби  не  заважало. 

Скільки ми знайомі?  Рік? Два? Ні!  Усі  мої   двадцять  два  роки!   Камаєв  жив  з  батьками   на  одному  поверсі,  що і  я.  Старший   на  п’ять  років   хлопчик  став   моїм  особистим  охоронцем  і захисником   від  місцевої дітвори,  яка   завжди насміхалась  з  маленької,  непомітної  дівчинки,  що  сором’язливо  переступала  з  ноги  на  ногу,  не насмілюючись  відповісти на  знущання.  У  поношеній  курточці,  що дісталась  мамі  від знайомої,  у зв’язаній  кимось  шапочці  я виглядала   крихітною обірванкою,   без перспективи  мати  гроші  на  нові  речі. У  моєї  неньки  була (що казати,  і  зараз  є) занадто  вітряна натура. Мабуть,   бажання  знайти  кохання,  те   справжнє і  єдине,  завжди  грало  з нею  злий  жарт.  Часті  романи  з колегами змушували  її  не менш  часто  змінювати  роботу.  Інколи коштів  вистачало  тільки на  хліб.  А про  нові  черевички  чи  рожевий  пухнастий    светрик  і  взагалі  годі  міряти. Спершу  дитячі   образи стосувались  виключно  двору.   Та у  школі   нічого   не змінилось.  І я  продовжувала  рахуватись  улюбленим  об’єктом  цькування. На щастя, Роман  завжди  з’являвся вчасно. Дубасив  хлопчаків,   погрожував  дівчатком, і  після  всіх  неприємностей  просив  не  зважати  на  жорстокість. 

З ним  було легко і  просто,  весело і  щиро,  незабутньо  і  надійно.    

Зараз Камаєв  мешкає  окремо  від  батьків, багато чого досяг і  з довготелесого   шкільного авторитета  перетворився у  мрію   багатьох завидних  наречених.  Багатьох,  та  не  мою. Я не  завидна  наречена  і  взагалі   ставлюсь   до нього  як   до старшого  брата,  тобто  поважаю  і  навіть  не  припускаю думки  про щось  більше ніж дружба.   

А  щодо амурних справа…Тут  взагалі все  сумно.   Мені  часу  не  вистачає ,  щоб  лишню  хвилину   поцікавитись  новинами.    Ковальський  цілком і  повністю заполонив  моє життя собою:  зранку  до вечора  — папери,  вночі  — довгожданий  сон. І  до речі,  на фоні  пережитого стресу  не   завжди спокійний. 

Роман  поправляє  сіру  краватку,  що  гармонійно   підходить  під його  темно-синій,  ідеально  пошитий  костюм.    Щодень  він як  нова  копійка.  Складається  враження,  що навіть  пилинки  оминають  галантного, статного, спокійно  представника  справжньої  чоловічої краси. 

— І  все-таки я  на  тебе чекатиму.  Можливо,   мезозавр,  як ти висловилась,    у  таку  пізню  годину  буде зайнятий   дещо  іншими  питаннями. 

Я   стинаю   плечима  у  відповідь. Звідки  знати,   що твориться  в  голові  великих  босів. 

Час  біжить  зі  швидкістю  світла. До зустрічі  великих гостей  я  встигаю  лише   краєм  ока  переглянути   документи  і  заварити   чайник.    Серце  б’ється   нестримно,  варто  поглянути  на  годинник, який  вже почав  відлік  назад.     Ноги на  височенних  підборах, котрі чітко  передбачені  дрескодом  для  помічниці   Макара  Сергійовича,  при  кожному кроці  відгукуються  тупим  болем  у  лівій  гомілці. Небо,  усе невчасно  і  на  купу. 

 З  прохідної сповіщають  про    делегацію  з  майже десятка  бізнесменів  та  їхніх  особистих помічників. Спиною  пробігає  морозець.   Ось  і  настав  кінець  світу  для Марини  Островської. А їй  було всього   двадцять  два. 

— Готова?  — зазирає  у  приймальню Камаєву.   Йому  не  позичати впевненості. 

— Ти так  само  хвилювався  як  я  перед  першими  перемовинами? 

— Не пам’ятаю,  мала.    Але   все  буде  добре,    головне  — тримай  спину  прямо, а   вираз  обличчя  впевненим  та   серйозним. Ти   старанна,  гарно вчилась,  у  курс  справ    мезозавра  увійшла  доволі  швидко.

— Ти  не скажеш йому  про…

— Про мезозавра?  — зумисне  знущається    Роман.  —  Я  ще не вирішивши.

Картино  відправивши мені  повітряний  поцілунок,  він  швидко  зникає  у коридорі. У  тиші  ловлю  віддалені  кроки   до конференц-зали.  У мої  обв’язки входить   зустрічати  представників  іншої  компанії та супроводжувати їх у  відведену  кімнату,  тому також зриваюсь  і  якомога  активніше  крокую   до ліфтів.  Встигаю  провести коротким  поглядом  широку спину   Камаєва,  що звернув  у прочинені  скляні  двері. 

  Подумки  вдячна   всім  силам  світу  за   його підтримку  й  присутність. А бос…

 Не знаходжу  виправдання його  вчинку. Міг банально  попередити,  а  не  театрально  натякати  на  запізнення  з обідньої  перерви. 

Перед  кабіною встигаю   обтягнути спідницю та  зробити    кілька  глибоких  вдихів. 

І так,  вперед. 

Дівчина  з  першого поверху  у строгому сірому костюмі   добросовісно  передає у  моїх руки  відомих у місті  бізнесменів.  Про їхні статки   ходять  легенди,   й  таких  дрібних фігур, як  ми з нею,   ніхто  не помічає.   Моє   вітання  більшість ігнорує,  а  дехто взагалі  дивиться  немов  на  бруд під  нігтями.  Неприємно. Чимось   нагадують мого дорого  шефа, якого на сьогодні  слід  простиг.