7. Три беззаперечних докази

****

Сидячи в машині, Андрій усе міркував, як же йому вчинити у даній ситуації: звернутися до поліції та розповісти їм про свої підозри або подзвонити Яні та викласти їй все як на духу. Та спочатку вирішив уточнити інформацію у ще одного надто обізнаного суб'єкта. Адресою він вже розжився: інтернет - велика сила.

****

Двері Андрієві відчинив кремезний здоровань, який, здавалося, не вилазив з качалки. Олександр Розумовський виглядав саме так, як і уявляв собі Андрій, судячи з невеличкого фото на сайті видання, де працював Сашко. Він нагадав Андрієві Тора - скандинавського бога.

Андрій представився та сказав, що хотів би спитати дещо стосовно статей, написаних Олесем. Господар розплився у щирій посмішці, запросив гостя до хати та запропонував випити. Андрій відмовився, Олександр же взяв собі пляшку пива. 

- Ну, і які ж у Вас питання? - спитав господар.

- Ви дуже знаєтесь на цій справі. Детально описали, як виглядали жертви, наче самі бачили їх... - Андрій зробив паузу перед тим, як продовжити. - Або Вам хтось розповів. Може убивця?!

Олесева посмішка розсіялася.

- Я - журналіст, тому маю власні шляхи для здобуття інформації, навіть такі, що дають змогу зазирнути у фотки з місця подій.

- Тобто, Ви не знаєте, хто убивця?

В цю мить погляд Андрія впав на дзеркало за Сашковою спиною, де відбивалися трохи прочинені двері у сусідню кімнату. Там на стіні виднівся дерев'ний вішак, на якому рядочком висіли три фати.

- Авжеж, не знаю, - Сашко помітив паузу і, прослідкувавши за поглядом Андрія, миттю підскочив, вхопивши пляшку з пивом та замахнувся на гостя.

Андрій зреагував блискавично: різко відхилився - пляшка лише боляче ковзнула по лівому плечу, а правицею наніс супротивнику потужний аперкот у щелепу, яким відправив Сашка у небуття. Далося взнаки юнацьке захоплення Андрія боксом.

Поки зв'язаний Олександр приходив до тями, Андрій сповістив кого треба.

- Ти ж прийшов сюди не питання запитувати, - Сашко скинув маску інтелігента та перейшов на "ти". - Одразу по мене прийшов. Як ти дізнався? Я ж не залишив жодних слідів.

- Ти залишив трьох убитих дівчат! - не стримав емоцій Андрій. - І ти їх описав. Описав не як спостерігач, не як свідок, а як той, хто залишив їх там, хто розправляв їхні сукні, обирав положення рук і ніг, оберт голови. Описав, як витвір мистецтва. Свого мистецтва.

- А ти помітив! - задоволено вишкірився своєю сліпучою білозубою посмішкою Сашко. - Гарно ж вишло! Правда?

Андрій скривився від огиди.

- А ще ти єдиний, з усіх фігурантів справи, хто знайомий з усіма трьома дівчатами. - додав.

- І це розкопав... - Сашко звичним жестом змахнув з очей біляву прядку, довге волосся до самих плеч надавало ще більшої схожесті зі скандинавським богом.

- Та все ж таки я прийшов сюди саме питання задавати, - мовив Андрій. - Мене дуже цікавить, за що ти їх убив?  Чому саме в тих місцях залишив?

- Убив, бо всі вони зрадливі шльондри! - зі злістю прокричав.- Обіцяють кохати все життя, присягаються бути з тобою в горі і радост! А потім, раз - і виходять за інших!

Він трохи заспокоївся, а потім продовжив:

- З Олесею ми познайомилися на БАМі. Вони з сестрою спостерігали за вітрильною регатою, про яку я мав написати репортаж. Закохався з першого погляду, як хлопчисько.

Непроханий спогад виринув у Сашковій голові, а серце стислося, наче від болю.

- Олеся, це Сашко, мій друг, - представила Яна.

- Олександр! - незграбно простягнув долоню.

Олеся дзвінко розсміялася, потискаючи його долоню своєю, м'якою і ніжною.

- Олександр - так офіційно, а Сашко - якось по-дитячому. Я буду звати тебе Олесь! Олеся і Олесь! Це ж круто!

- А убив, бо виявилась зрадливим стервом. Казала, що заміж не хоче, як покидала мене.

Розслаблена Олеся притулилась до нього гарячим оголеним тілом.

- Олесику, ти ж ніколи мене не покинеш? - спитала.

- Ніколи.

- Ми будемо до скону разом? В горі та радості?

- В горі та радості, - погодився Олесь, а після нетривалої паузи додав: - А виходь-но за мене!

Та дівчина вже міцно спала. Коли він запропонував це наступного разу, Олеся відмовила.

- Я терпів усіх вилупків, з якими вона крутила, а коли вирішила заміж піти, не витримав.

Олесь ховався за високими декоративними кущами біля ресторану, де відбувався весільний банкет, вичікуючи слушного моменту. Дочекався. Молода на самоті вийшла у прохолоду літнього вечора.

- Олесю! Ти мене налякав! Чому ти не в Коблево?

- Вирішив зробити сюрприз, - сказав, ховаючись з дівчиною за кущ.

- А чому така таємничість? - спитала.

- Бо я тебе викрадаю, хочу отримати викуп, - заспокоїв своєю сліпучою посмішкою.

- З Русланом Алієвим ми дружимо майже з пелюшок: в одній групі у садочку, в одному класі в школі, навіть в один виш вступили в на одну спеціальність. Саме там я відійшов на другий план, тому що в нашій групі навчалась Анжела. Вони зустрічалися усі п'ять років, а перед випуском посварились: Анжела відмовилася виходити за нього. Руслан же на емоціях пішов добровольцем у АТО.  А тут я випадково дізнаюсь, що наша Анжелочка збирається заміж! Бачили таке стерво! Зламала хлопцеві життя, а сама жирує!

Після цих слів Андрій ледве втримався, щоб не зробити з покидька боксерську грушу.

- Я слідкував за нею. Бачив, як вона купувала сукню, як сиділа з подругою в кафе, а, коли та поїхала, влаштував "випадкову" зустріч і запропонував підвезти.

Андрій тремтів від злості, важко дихав та до болю стискав кулаки. Врешті решт опанував себе і запитав:

- А Ірину як заманив до себе?

- О, Ірина Діамант! Справжній діамант! - захоплено відгукнувся Олесь. - Я зрозумів, що математика - не моє, ще коли почав писати для факультетського вісника, тому зв'язав своє подальше життя з журналістикою. Ця робота і звела мене з моїм чудовим другом Ігорем Дорошенком, репортером місцевої газети. З Іриною ми познайомилися разом під час якогось свята для дітлахів у "Казці". Вона супроводжувала малят з дитсадка чи табору, де працювала під час канікул. А ми мали написати репортажі для своїх видань. Між Ірою та Ігорем одразу відчулася хімія. Вони були ідеальною парою. Та все одно вона його покинула, коли дізналася, що в Ігоря ще хтось був крім неї. Він ходив до неї, вибачався, принижувався. А те стерво не довго сумувала, знайшла іншого, ще й заміж за нього вистрибнула. Я бачив, як вона хизується своїм весіллям в Інстаграмі, тому створив лівий жіночій акаунт, з якого запропонував терміново купити її сукню. Погодилась. Сама привезла. Зустрів її на зупинці. "Здивувався" разом з нею "такому збігу", адже навіть не підозрював, що "моя наречена" купує сукню у неї. "На емоціях" запросив у гості.