3.Нові підозрювані

****

Тінистою вуличкою Андрій з Яною пройшлися до Набережної, прогулялися алейкою повз фонтан і генделики до сходів і ними спустилися на Нижній БАМ. Тут з усієї сили буяло літо: сонце починало відверто припікати, проте густі верби давали затишний затінок, а води Інгулу - приємну прохолоду.  Яна провела Андрія бульваром понад самою річкою та зупинилася біля однієї з лавок під вербою.

- Ось тут її знайшли, - промовила дівчина. - Вона сиділа з розплющеними очима і дивилася на річку...

Яна похапцем витягла з сумочки смартфон, неначе щось згадала.

- Зараз я знайду, - відповіла вона на німе питання Андрія. - Зараз  знайду статтю, в якій Сашко написав про вбивство моєї сестри.

- Сашко? - запитав Андрій.

- Так, мій друг, журналіст одного з місцевих інтернет-видань.

За хвилину Яна знайшла те, що шукала і подала телефон Андрієві.

"У неділю зранку на Нижньому БАМі поліція зробила дивну та моторошну знахідку: спершись на спинку лавки, сиділа юна вродлива наречена у весільній сукні й дивилась мертвими очима на води Інгулу. Її розкішне біляве волосся розсипалося по плечах, тендітні руки безвільно лежали на білому атласі, а в синіх очах застиг подив..."

- Дивно він пише, як для новин...- в голосі Андрія почувся сумнів у професійності Сашка.

- У нього стиль такий, - захищала знайомого Яна. - Та читачам подобається. Але його видання не новини друкує, а так..., здебільшого  плітки. 

- Зрозуміло, - Андрій продовжив читати, а, закінчивши, запитав: - Олесь Розумовський?

- Псевдонім, - пояснила дівчина. - Справжнє ім'я - Олександр Розумовський. Своїм ніком Сашко завдячує Олесі. Десь зо три роки тому вони недовго зустрічалися. Вона ж його інакше, як Олесем не називала. Казала, що звучить кльово: Олеся та Олесь.

- А може то він її? - припустив Андрій.

- Ні в якому разі! - нервово розсміялася. - Вони вже три роки не разом, розійшлися мирно та весь цей час товаришують. В Олесі була купа залицяльників, ще з десятком хлопців вона зустрічалася. Та що там! Він навіть на весілля був запрошений!

- І прийшов?

- Прийшов би, - відповіла. - Та по завданню редакції поїхав висвітлювати фестиваль у Коблево.

- Зрозуміло, - підсумував Андрій. - Алібі.

Вони трохи помовчали.

- Дивно... - порушила тишу Яна. - Іван не міг її вбити. Йому викликали таксі ще до того, як ресторан закрився, адже він був п'яний як чіп. А, коли зранку за ним приїхали з поліції, ще не протверезів. А кілька днів тому заарештували. Сказали, що у нього немає алібі на час убивства, тому і забрали.

- А що ж тут дивного?

- Так він же був у стані нестояння, язиком ледь рухав! 

- А якщо прикидався?

- Як же можна так прикидатися?! - не вкладалося у Яни в голові. - Краще б вони придивилися до залицяльників Олесі. Були навіть докучливі. Один все квіти їй носив, зустрічав біля універу, проводжав додому - справжній маніяк! Другий освідчився та сказав, що стрибне з мосту, якщо вона не вийде за нього. Його у психушку забрали.

- А Ви казали про них у поліції? - спитався Андрій.

- Авжеж, казала! - вигукнула Яна. - Та вони вчепилися за Івана, як єдиного підозрюваного. А я взагалі вважаю, що убивця Вашої нареченої той самий. Надто схожий злочин. Може, хтось з цих донжуанів і до Анжели залицявся?

- А може й ні, - про Анжелу йому говорити було боляче. - А якщо хтось прочитав подробиці у того Олеся, та зімітував.

Яна погодилась, що припущення Андрія слушне, та запропонувала все ж не відкидати версії про єдиного вбивцю.

- Я не чув про таких залицяльників у Анжели, - поділився чоловік. - Ба, більше! Я взагалі не пам'ятаю у неї залицяльників окрім мене. - він гірко посміхнувся та продовжив: - До нашого знайомства, ще в студентські роки, у неї був роман з одногрупником. Вони прагнули побратися одразу по закінченню університету, тільки хлопець, щойно отримав диплом, одразу зібрався добровольцем на Схід. Вони тоді дуже посварилися. Анжела так і не змогла вибачити, що чоловік проміняв її на війну. Після того викреслила усіх чоловіків зі свого життя. Поки, два роки тому, не з'явився я й не підкорив її своїм шармом та наполегливістю... - з тихим зітханням закінчив Андрій.

Обоє замовчали, заглиблюючись у власні думки. Тишу порушила мелодія мобільного. Яна відповіла. Після короткої розмови, мимохідь глянувши на годинник з витонченим браслетом на руці, звернулася до Андрія:

- Перепрошую, та я мушу йти. Вже й так занадто спізнилася на роботу. Після смерті Олесі, якась я стала незібрана, недисциплінована, непунктуальна.... Керівництво постійно свариться та поки що ставиться з розумінням. - вона встала, нервово струшуючи якийсь невидимий пил зі свого одягу.

- Не визнайте мене нахабою, та я гадаю, нам потрібно тримати один одного в курсі розслідування наших справ. - Андрій підхопився за  дівчиною.

- Так, - погодилась Яна, - обміняймося телефонами. Краще пишіть мені у Вайбер, так надійніше.

****

Яна Ільчук - ведуча новин на місцевому каналі - справді спізнювалась на роботу. Керівництво каналу завжди ставило в приклад відповідальну і дисципліновану співробітницю. Та після того, як її викликали на упізнання, вона перед ефіром передивляючись текст, прочитала інформацію про сестру у надзвичайних новинах. Тоді з Яною сталася справжня істерика. От тому її перевели з прямих ефірів. Зараз Яна катастрофічно спізнювалась на запис програми.

В голові був справжній розгардіяш. Яна квапливо дріботіла на високих підборах у напрямку телекомпанії, намагаючись зібрати докупи власні думки. Багато цікавого винесла вона з сьогоднішньої розмови, та найважливіше те, що у неї з'явилося двоє нових підозрюваних: хлопець зі студентського минулого Анжели та власне Андрій, її наречений.