2. Історія білявки

****

Яна лютувала. Лють вирувала у ній, наче вода у чайнику, що кипить. Два тижні минуло, а у поліції по справі й кіт не валявся, ще й Івана до СІЗО запроторили! А тут у стрічці новина: вбивство нареченої. Схоже? Так, дуже! А Іван в цей час у камері сидів, безневинно звинувачений. А поліціянти, замість справи розслідувати, селфуються собі з містянами та шаурму їдять. Яна у праведному гніві випалила усе це слідчому, на що він стримано відповів, що її справа у розробці, а нове вбивство її не стосується - таємниця слідства. І ввічливо попросив залишити його кабінет.

Обурена дівчина вибігла з кабінету, демонстративно гучно грюкнувши дверима, і попрямувала до виходу. Що ж тепер робити? Поліцейські вовтузяться на одному місці, справа стоїть, а вбивця тим часом вишукує нові жертви, як та дівчина з новин. 

Вона настільки занурилася у свої думки, що навіть не почула, як її покликав якійсь чоловік, лише здригнулася, коли той поклав їй на плече руку, наздогнавши на сходах біля відділку.

- Хто Ви? - спитала.

Незнайомець був привабливим чоловіком: високий брюнет років тридцяти, міцний і підтягнутий. Проте вигляд мав втомлений і змарнілий, наче не спав всю ніч, а його гарні очі були сірими, як осіння туга.

- Вибачте, що налякав! - перепросив. - У мене до Вас дещо незвичне і особисте питання. 

Яна мовчки очікувала на продовження.

- Скажіть, будь ласка, з якого приводу Ви ходили до слідчого?

- А Вам яке до цього діло? - досить грубо спитала Яна. - Це, як Ви самі сказали, "особисте питання". 

- Ви достатньо голосно обговорювали "особисте"... - чоловік сумно посміхнувся і, поки Яна не встигла відповісти, продовжив. - Мене звуть Андрій. Андрій Токаренко. Сьогодні зранку знайшли мою наречену. Вона була у весільній сукні і... задушена... мертва.... - останні слова далися Андрієві важко.

Очі Яни наповнилися сльозами, та вона лише голосно зі схлипом зітхнула.

- Яна Ільчук. - коротко представилася дівчина. - Тут недалечко є затишна кав'ярня. Я б із задоволенням випила кави.

****

Кав'ярня, куди запросила Андрія Яна  була справді дуже затишною, і маленькою, лише на п'ять столиків. Проте усе вільне місце займали полички й шафи з книгами, адже кав'ярня виявилася ще й книгарнею. В цей ранковий час вони були єдиними відвідувачами, і Андрія це влаштовувало, тому що  розмова мала бути серйозною. За мить два американо, тиха музика, дивовижна атмосфера та гарний, професійно поставлений голос Яни стали обрамленням її невеселої розповіді.

****

Двадцятирічна Олеся Ільчук була студенткою університету культури та молодшою сестрою Яни. Вони зовні були дуже схожими: обидві високі стрункі білявки з ногами від самих вух. Тільки Яна вважала сестру вродливішою за себе в рази. Олеся мала розкішне довге, до самих сідниць, золотаве волосся, м'які риси обличчя, величезні глибокі сині очі, обрамлені густими довгими віями, маленький кирпатий носик та повні звабливі губи. Вона знала, що вродлива, тому ще з дитинства мріяла стати моделлю. Потай від батьків відправила свою анкету в модельне агентство, коли їй не було ще чотирнадцяти.

Саме через агентство познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Іван, власник турфірми, на десять років старший за Олесю, замовляв рекламу, в якій дівчина була моделлю. Кохання накрило обох, наче хвиля. За пів року вирішили одружитися. Весілля відбулося два тижні тому.

Все йшло чудово. Наречена в шикарній дизайнерській сукні, оздобленій перлами й кристалами сваровські та у довгій, до п'ят, фаті. Урочиста церемонія, фотосесія, вальс молодих, застілля з тамадою, танці.

- Коли Олеся зникла, ніхто і не подумав про погане. - голос Яни почав тремтіти. - Всі вирішили, що то давній звичай - викрадення нареченої з подальшим жартівливим викупом - що в наш час слугує більше розвагою для гостей. Та про викуп ніхто не заявляв. Коли гості почали розходитися, а Олеся ще не повернулася, ми захвилювалися. Я обдзвонила її подруг і друзів, що були на весіллі, і тих, кого не було, потім обдзвонила лікарні. Іван напідпитку та на емоціях вирішив, що Олеся його покинула, та з горя напився до свинячого визку.

Яна зробила великий ковток вистиглої кави, трохи помовчала, збираючись з думками, і продовжила:

- Зранку в поліції мені відмовили у поданні заяви. Сказали, що багато наречених тікають з власного весілля. "Якщо не повернеться, приходьте за три дні". - скопіювала вона тон чергового. - Заяву не взяв, та я сунула йому в руки свою візитівку. Виявилося, що не дарма. За кілька годин зателефонували, спитали прикмети Олесі. Сказали, що знайдено дівчину схожу за описом. Викликали на упізнання.

Яна вже не стримувала сліз. Вони текли безупинно, заважаючи їй говорити. Вона була гарною, цього навіть сльози не могли зіпсувати. На відміну від сестри, мала коротку стильну стрижку, більш різкі загострені риси обличчя та сірі графітові очі, що наразі заливалися слізьми.

Андрій  взяв із підставки серветки і подав дівчині. 

- То була вона-а-а-а!!! - проридала.