Холодними тисками відчай стискає серце,
Воно вже раз через раз б’ється,
Хочешь так голосно кричати, падати на коліна,
Бога благати, щоб тобі все твоє віддав.
А з очей струмками бігла вода,
Бігла, капала до ніг,
Відчуття ніби ти втратив свій останній оберіг,
Хотілось бити руками до крові,
Бити, кричати, рвати,
Всіх на світі і поза світом проклинати,
А потім впасти і забутися,
Закрити очі і .... нічого.
Нічого... нікого.. не чути,
Просто слухати тишу,
Думати, чому і за що, ось так от воно вийшло?
Чому з тобою це саме відбулося,
А вітер так і грав з твоїм розпатланим волоссям,
І все так лилися, котилися сльози,
І крик стояв десь між губ,
А віра і надія обабіч дороги твого життя притулилися,
В очікуванні результату в куточок забились,
А відчай нестерпно, безсоромно рвав душу.
Кричати від болю примушував,
Та сили покинули тіло,
В німому, сліпому "не вірю"
А час все плинув, і плинув,
А серце в тисках відчаю ще тріпотіло.
.
Відредаговано: 10.07.2020