В голові плівка

Відчай...

Холодними тисками відчай стискає серце,

Воно вже раз через раз б’ється,

Хочешь так голосно кричати, падати на коліна,

Бога благати, щоб тобі все твоє віддав.

А з очей струмками бігла вода,

Бігла, капала до ніг,

Відчуття ніби ти втратив свій останній оберіг,

Хотілось бити руками до крові,

Бити, кричати, рвати,

Всіх на світі і поза світом проклинати,

А потім впасти і забутися,

Закрити очі і .... нічого.

Нічого... нікого.. не чути,

Просто слухати тишу,

Думати, чому і за що, ось так от воно вийшло?

Чому з тобою це саме відбулося,

А вітер так і грав з твоїм розпатланим волоссям,

І все так лилися, котилися сльози,

І крик стояв десь між губ,

А віра і надія обабіч дороги твого життя притулилися,

В очікуванні результату в куточок забились,

А відчай нестерпно, безсоромно рвав душу.

Кричати від болю примушував,

Та сили покинули тіло,

В німому, сліпому "не вірю"

А час все плинув, і плинув,

А серце в тисках відчаю ще тріпотіло.

Торія Пере

Подобається

#4500 в Різне
#1181 в Поезія

Відредаговано: 10.07.2020