"В далеких краях"

Після бурі

Коли я повернулася, він сидів у темряві.

Світло з вулиці падало через жалюзі смужками на його обличчя. В кімнаті пахло кавою й морем — наче світ намагався нагадати, що життя триває.

— Ти була з ним, — сказав він, не питаючи.

Я кивнула.

Довга тиша. Вона не різала — просто була. Як повітря після грози.

— І що тепер? — тихо.

— Тепер… я більше не боюсь, — відповіла. — Я думала, якщо побачу його, все зламається. Але, здається, навпаки — щось склеїлось. Усередині.

Він кивнув, не відводячи погляду.

— Я знав, що цей день прийде. Ти завжди ходила з тінню за плечима.

— Я не хотіла брехати. Просто не могла говорити.

— Я й не прошу пояснень. Я тільки хочу знати — ти зараз тут? Не тілом. Ти — сама.

Я зробила крок до нього. Зупинилась поруч.

— Так. Зараз я тут. І хочу залишитися.

Він усміхнувся. Трохи втомлено, але щиро.

— Тоді залишайся. Без обіцянок. Просто — будь.

Ми стояли поруч, слухаючи, як за вікном шумить море. Я вперше не відчувала провини за те, що вибрала.

Бо цього разу я вибрала не когось.

Я вибрала себе.

Подобається

Відредаговано: 21.10.2025