Той самий берег

Я довго дивилася на листа, поки чорнило не почало стиратися від моїх пальців.

Потім зібрала волосся, вдягнула пальто й вийшла.

Місто ще спало. Вузькі вулиці пахли мокрим камінням і нічною кавою. Я йшла туди, де все почалось — до моря.

Він чекав. Стояв на тому ж місці, де ми бачилися востаннє, тримаючи в руках термос і дві чашки.

— Я не був упевнений, що ти прийдеш, — сказав.

— Я теж, — відповіла.

Ми сіли на лавку біля води. Море було спокійним, дивно слухняним. Я відчула, як холод торкається шкіри, але не відступила.

— Я думав, що ти щаслива, — сказав він. — Ти виглядаєш інакше.

— Я навчилась не плакати на людях. Це створює ілюзію спокою.

Він посміхнувся. Тією самою усмішкою, від якої колись стискалось серце.

— Ти змінилась.

— А ти — ні.

— Може, тому я й прийшов. Бо все навколо міняється, а ти — єдина, кого я все ще впізнаю.

Я відчула, як щось у мені здригнулось. Його слова — теплі, знайомі, небезпечні. Але тепер у мені жила й інша правда.

— Я не можу повернутися, — сказала я. — Тоді я втекла не від тебе. Від себе поруч із тобою.

— А зараз?

— Зараз я вчуся не тікати взагалі.

Він кивнув, опустив погляд у море.

— Я зрозумію, якщо ти підеш. Але дозволь хоча б провести тебе до кінця цієї дороги.

Ми йшли мовчки, поки не дійшли до маяка. Там, де почалось усе нове. Де я зустріла іншого, і де вперше відчула, що можу знову дихати.

Я зупинилася й подивилась на нього.

— Дякую, що знайшов мене. Але тепер мені треба знайти себе.

Він нічого не відповів. Лише дивився, як я йду. І в тому погляді було все: кохання, біль, прийняття.

Море шуміло. Сонце піднімалося з-за обрію. І вперше за довгий час я не відчувала провини.

Я просто йшла. Туди, де чекало життя.