Тиша перед бурею

Увечері я довго не могла заснути.

Думки ходили колом, мов хвилі, що не знають спокою. У голові — його лист, його голос, який я пам’ятала навіть після місяців мовчання.

«Я тут. Якщо ти ще пам’ятаєш».

Пам’ятаю.

Пам’ятала кожну дрібницю: його сміх, запах кориці на руках, як він торкався мого волосся, коли думав, що я сплю.

Наступного дня я пішла до пристані — тієї самої, де вперше побачила нового його. Хвилі билися в каміння, вітер носив сіль і спогади.

І там він стояв.

— Привіт, Алісо, — тихо сказав.

Він майже не змінився. Хіба що очі стали трохи глибші, як у людини, що пережила щось важливе.

— Я не думала, що ти мене знайдеш.

— Ти ж знала, що знайду.

Ми мовчали. Між нами — роки, образи, недомовлені слова, і щось ще — те, що не зникло.

— Чому ти поїхала? — запитав він.

Я хотіла відповісти, що втомилася, що злякалася, що не знала, як жити поруч із ним і не втрачати себе. Але слова застрягли.

— Бо тоді я не вміла залишатись, — сказала зрештою. — Я завжди втікала, коли починало боліти.

— І тепер? — він зробив крок ближче.

— Тепер не знаю.

Він усміхнувся — трохи сумно.

— Я не прийшов, щоб змусити тебе повертатись. Просто хотів побачити, що ти жива.

Мені стало важко дихати. Бо він говорив спокійно, але в кожному слові було те, що я так боялася почути — любов, яку не можна стерти.

Ми стояли мовчки, поки сонце ховалося за обрій. І в цій тиші було все: минуле, якого не повернути, і теперішнє, яке ось-ось може зруйнуватись.

Я знала: він не залишиться. І знала також, що той інший чекає.

І вперше в житті я не знала, кого з них більше боюсь — того, кого втратила, чи того, хто дав мені шанс жити знову.