"В далеких краях"
Лист якого я не чекала
Дощ ішов уже третій день.
Море стало сіро-зеленим, хвилі билися об каміння, і місто здавалося трохи змореним. Я сиділа в кав’ярні біля вікна, де ми колись зустрілися, й чекала.
Він запізнювався.
На столику поруч лежав мій блокнот — сторінки вже зім’яті, літери розпливаються від вологи, а думки плутаються, наче дроти після бурі.
Я намагалася писати, але слова виходили чужими. І саме тоді бариста поклав біля чашки невеликий конверт.
— Для вас, — сказав. — Хтось залишив.
Почерк я впізнала одразу.
Той самий — нахилений, впевнений, знайомий до болю.
«Алісо. Я знайшов тебе».
Ці два речення зупинили повітря в легенях. Світ на мить став тихим, глухим, і навіть дощ перестав стукати.
Він — той, кого я залишила, коли втекла. Той, кого колись любила так, що боліло дихати.
Я прочитала листа до кінця: коротко, без докорів. Просто — «Я тут. Якщо ти ще пам’ятаєш».
Мене охопив страх. Але десь глибоко — ще щось інше. Тепло. Небезпечне, але живе.
І саме в цю мить у дверях з’явився він — той новий. З мокрим волоссям, усмішкою, і поглядом, у якому було світло.
— Ти добре себе почуваєш? — запитав.
Я сховала лист у кишеню.
— Так. Просто трохи втомилась.
Він сів навпроти, взяв мої руки у свої. Його пальці були теплими, справжніми.
Але я вже знала: спокою більше не буде.
Минуле знайшло мене. І тепер треба було вирішити — залишитись чи знову втекти.
Відредаговано: 21.10.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
