"В далеких краях"

Дихання між словами

Ми почали зустрічатися випадково.

Точніше, так здавалося. Він з’являвся там, де була я: на ринку, у бібліотеці, біля моря з чашкою кави. І кожного разу робив вигляд, що дивується. А я — що вірю.

— Ви переслідуєте мене, — сказала я якось, коли ми зустрілися біля старої пристані.

— Може, це ви переслідуєте мене, — відповів він спокійно. — Просто не хочете зізнатися.

Ми сміялися. Але за цим сміхом ховалося щось більше — напруга, яку не можна було назвати.

Він показав мені своє улюблене місце — занедбаний маяк на краю міста. Ми піднялися нагору, і вітер був такий сильний, що здавалось, ніби світ ось-ось розсиплеться на частини.

— Коли я сюди приходжу, мені здається, що все можна почати заново, — сказав він.

— А якщо вже пізно?

— Ніколи не пізно. Просто треба захотіти.

Я мовчала. У голові звучав його голос, але перед очима стояв інший — той, хто залишився там, у минулому. Той, кого я не змогла врятувати.

Він помітив, як я стискаю руки.

— Ви знову там, — сказав тихо. — Десь далеко.

— Я просто не люблю говорити про минуле.

— І не треба. Але іноді воно саме проситься в розмову.

Потім він витягнув фотоапарат і зробив знімок — просто мій силует на тлі неба.

— Для фільму? — спитала я.

— Ні. Для пам’яті.

Я відчула, як щось усередині мене зрушилось. Трохи боляче, трохи світло.