"В далеких краях"
Кава з дощем
Він з’являвся щоранку. Тихо, наче звичка міста, про яку ніхто не говорить уголос.
Я бачила його біля тієї ж кав’ярні на розі — де пахне карамеллю й старими книгами. Він завжди замовляв чорну каву без цукру й сідав біля вікна, звідки видно море. Я — поруч, але на іншому боці. Між нами — скло, дві чашки і мовчання, яке чомусь не лякало.
Одного разу дощ почався зненацька. Люди тікали під навіси, ховалися в магазинах, а він залишився стояти просто під небом. І тоді вперше посміхнувся мені — не як незнайомці, а як ті, хто нарешті впізнав одне одного.
— Ви не боїтеся намокнути? — запитала я, коли він підійшов.
— Мені здається, дощ очищує, — відповів він і простягнув мені хустинку. — Хоча, мабуть, це звучить дивно.
— Ні. Просто чесно.
Ми стояли під навісом, слухаючи, як вода стікає по бруківці. Він розповів, що приїхав сюди знімати фільм — документальний, про людей, які втекли. Від міст, від болю, від себе.
— І ви? — тихо спитав.
Я не знала, що відповісти. Може, й я втекла. Але не знала, від кого саме. Від нього? Від тієї, ким була колись?
— Просто захотіла почати спочатку, — сказала я.
— А ви вірите, що це можливо?
Я знизала плечима.
— Мабуть, ні. Але хотілося спробувати.
Він посміхнувся. І вперше за довгий час я відчула, що мені не страшно говорити правду.
Відредаговано: 21.10.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
