Замість епілогу

Чайник засвистів і Ярина вимкнула вогонь під ним. Залила окропом м’яту в заварнику, дістала пачку цукерок з шафки.

— Ну, все-все, — обіймала Діану, свою подругу, — Зараз чаю вип’єш заспокійливого і буде краще. Точно.

Подруга все ще шморгала носом і схлипувала. Ніяк не могла почати говорити. Ярина розлила гаряче заспокійливе по чашках, додала трохи цукру. 

— Ну, кажи вже, — обгорнула руками чашку і приготувалася уважно слухати.

— Я… уявляєш… — Діана все ще схлипувала, але ридання вже перейшли в гикавку, — Я запізнилась на маршрутку. Ледве дочекалася тролейбуса, мене обляпала автівка. Потім бігла ще від зупинки, прийшла, а його там немає. 

— Кого? — Ярина не могла второпати про що говорить подруга.

— Руслана, — шмигнула носом Діана, — Я ж всього на п’ять хвилин запізнилася. Подзвонила йому, щоб запитати, чому він не дочекався., а він сказав, що холодно. І що треба приходити вчасно. Я так його розчарувала.

Діана знову зайшлася ридати, Ярина підсунула чашку з чаєм ближче до неї, погладила рукою по спині.

— Ти попий чаю, — підсунула цукерки до неї ближче, — А я тобі тим часом одну історію розкажу, як дівчина спізнилася на побачення на сорок років.

Діана витерла тильним боком долонь сльози зі щік.

— І що? 

— І її дочекалися, — Ярина усміхнулася, — Там, де й домовлялися. Уявляєш?

— Не може бути, — вигукнула з недовірою, та плакати припинила, — І що далі?

— А далі вони залишилися разом.

Діана відсьорбнула чаю, вкусила цукерку і підперла рукою підборіддя:

— Так, а з цього місця давай детальніше...