6

Зіна підвисла. Ловила його рухи поглядом, спостерігала як змінюється обличчя, коли птахи підходять ближче, усміхалася, коли сонячний промінь ковзав по лінзах його окулярів, змушуючи мружитись. Серце, мов скажене, розганяло всередині пекучу кров. В грудях було тепло і щемко. Скляний кулон нагрівався в її зморшкуватих пальцях.

Він живе. Радіє дрібницям. Годує голубів.

Ярина мовчки спостерігала за Ба, боялася зіпсувати момент.

Тепер можна з чистим серцем їхати додому. Підходити не варто. Вриватися в його життя не слід.

Чоловік, ніби відчув на собі погляд, повернув голову в їхній бік.

Світ застиг. Замовк. Лише пульс бухкав у вухах. Піти тепер було б найвищим рівнем боягузтва.

Зіна ступила крок уперед. Чоловік схилив голову набік, кутик його губ смикнувся.

Ярина відпустила лікоть Ба і вона ступила ще крок.

Він сів на лавку, та погляд не відвів.

Ба подолала три останніх кроки до лавки.

Сіла поруч, легенько штурхнула плечем.

— Сидиш? — чи то спитала, чи просто подумала вголос.

Він затримав погляд на її лиці, прислухався до голосу.

— Сиджу, — в хриплому голосі чулась веселість.

Ба кивнула головою, роздивлялася його всього без остраху. Руками гладила свої коліна.

— Ти постарів, — штрикнула словом.

Він хрипко і коротко засміявся. Зняв кашкета, зім’яв у руках.

— А ти така ж, як і була тоді, — чоловік торкнувся її руки, — Така ж гарна і гостра на язик.

Ба, мов підлітка, зашарілася, на мить відвела погляд. Чоловік поглянув на годинник.

— Це ж треба, друга по полудню, — він усміхнувся, — Ще й четвер!

Зіна стиснула його долоню, поклала голову на плече.

— Лиш рік не той, — зітхнула, кілька разів поморгала, проганяючи щем в очах.

Вітер жбурнув дрібні водяні бризки на їх обличчя. Чоловік зняв свій шарф і накинув на плечі Зіні.

— І кулончик зберегла, — він усміхнувся, — Скляне серце. Думав, вже давно розбилося.

— Боже збав, — сіпнулася Зіна, — Це мій найцінніший скарб.

Він обережно поклав їй руку на плече. 

— Кхм-кхм, — за спиною покашляла Ярина.

Зіна відсахнулася від чоловіка, сіла рівно на лавці.

— Познайомся, це моя онука, Яринка, — Ярина простягнула руку і привіталася з чоловіком. — А це… Сашко.

— Рада, що зустрілися, — Зіна заметушилася, підвелася з лавки, — Нам вже час їхати. Щасти тобі.

— А я було подумав: нарешті дочекався. Знову втікаєш? — Сашко сумно усміхнувся, — Боягузка.

Зіна обурилася, зняла шарф і поклала йому на коліна.

— А що ти пропонуєш? Сорок років не бачилися!

— Так ото ж бо й воно. Сорок років і знову втікаєш… Не набридло ще?

Вона знову присіла на лавку біля нього, взяла за зморшкувату руку, тепло усміхнулася.

— Твоя правда, — забрала шарф, обмотала навколо своєї шиї, — Посидимо ще.