5

Двері квартири зачинилися майже нечутно. На сходах пахло старим пилом і смаженою рибою. Зіна спускалася сходами, зминаючи в руці клаптик паперу з акуратними літерами.

— Ба, — тихо озвалася Ярина, яка йшла на кілька сходинок попереду.

— Йди, йди, я за тобою, — відмахнулася Зіна від розмови. Їй потрібні ці кілька секунд, щоб подумки зібратися. Він пам’ятав її, розповів дочці. Певно, йому тоді боліло, що вона не прийшла. Що вийшла за іншого. Боліло, але він простив. Якщо тепло згадував, точно простив. І відпустив…

На вулиці стало холодніше, ніж коли вони тільки приїхали. Вологе весняне повітря, підхоплене легким вітром, просочувалося під куртку, студило щоки, підхоплювало її сиве волосся і колихало, мов зонтики кульбабок. Зіна пригладила волосся рукою, сіла в автівку і заплющила очі.

— Давай адресу, ба, — Ярина простягнула руку і порухала складеними пальцями, — Заб’ю в навігатор.

Зіна повільно видихнула. Він простив і відпустив. 

Папірець в кулаці не відчувався, вона стиснула сильніше.

— Ні, Яринко, — Зіна повернулась до онуки і промінчики зморшок розбіглися від очей до скронь, — Їдьмо додому.

— Але, ба, — Ярина хотіла заперечити, та Ба її спинила.

— Залишимо минуле в минулому, — вона торкнулася долонею руки Ярини, легенько стиснула, — Тільки заїдьмо спочатку в той парк. Згадаю місця, де зростала. Він відпустив минуле, треба і мені навчитись відпускати…

Ярина помовчала хвилину, легко кивнула і завела мотор.

— Гаразд, кажи, де той парк, — вона виїхала з двору сірої пʼятиповерхівки і вправно вклинилася в автомобільний потік.

Паркувальний майданчик біля парку був майже порожнім. Воно й не дивно — обід, четвер, весна лише почала заявляти про свої права. Ярина поставила автівку на сигналізацію і, взявши Ба під лікоть, попрямували парковими стежками.

— Парк просто не впізнати, — Зіна оглядалася на всі боки, підмічала як все змінилося за десятиліття, — Колись тут були тільки протоптані стежки, а тепер он, плитка тротуарна, бордюри. Та й дерева змінилися.

— А озеро де? Може його теж засипали? — спитала Ярина, зачарована старим парком.

— Може… — Ба знизала плечима, — Все змінюється з часом. Інколи на краще, інколи — ні. Але зміни неминучі.

Ще хвилин десять прогулянки і очі Ба зблиснули азартом.

— Он озеро, — вона махнула рукою в напрямку поки ще сірої галявини на березі, — Ходімо.

Вони пришвидшили крок, бо вітер розгулявся не на жарт і тепер, коли вони вийшли на відкритий простір, це було значно відчутніше. На поверхні води йшли дрібні хвильки, озеро хвилювалося. Хвилювалася й Зіна. Подумки повернулася у свої вісімнадцять. Її рябу сукню тріпав теплий вітерець, в очереті вовтузились дикі качки, яких тут ніхто не чіпав. Біля лавок голуби чатували на крихти, що їх приносили відвідувачі.

— Ми любили приходити сюди, — озвучила Ба свій спогад, — Сідали на лавці і кидали крихти голубам. Як он той чоловік…

Зіна різко зупинилася, Ярина встигла зробити ще крок, перш, ніж зрозуміла — її Ба застигла, як вкопана, за кілька метрів до лавки, де чоловік в картатому кашкеті годував голубів.

Серце Зіни смикнулося, запнулося і зачастило.

Чоловік підкинув крихти голубам.

Цей профіль…

Не може бути…