4

Квартира зустріла їх монотонним цоканням годинника і ароматом свіжої випічки. 

— Я Марія, — жінка назвалася, запрошуючи несподіваних гостей до столу, — Чай з цукром? Чи з молоком?

— З цукром, дякую, — відповіла Ярина за себе і за бабуню.

Ба мовчки сканувала квартиру, навіть сама не знала що сподівалася там побачити. Візерунчасті шпалери на стінах, лінолеум на підлозі і сукуленти на підвіконні дуже нагадували їй оздоблення її власного житла. Зараз так не декорують. Тепер все сіре, бежеве, мінімалістичне. А тут ще й фотокартки в рамочках на стінах.

— Це мама моя, — Марія усміхнулася кольоровому портрету молодої жінки на стіні, — Царство їй небесне.

— Мені шкода… — почала було Зіна, та Марія її перебила.

— Не варто, — Марія повернулася до приготування чаю, — То давно було. Я її й не пам’ятаю толком. Мені було п’ять, коли її не стало. Тато сам мене виховував.

Марія провела рукою по портрету, де сім’я позувала фотографу з дитиною на руках.

Ба не знала куди себе подіти. Не могла відвести погляду від світлини, де її Сашко ще молодий, усміхнений і такий знайомий.

— Ми жили тут удвох з батьком, — Марія поставила на стіл чай і блюдо з пирогами, — Це він навчив мене пироги пекти.

Тепла усмішка торкнулася її обличчя, коли вона згадувала дитинство з батьком.

— Давно ви… — Ба знову схопилася за скляне серце, намагалася підібрати слова, та вони порозбігалися, як миші по закутках, — Давно ви самі?

— В якому сенсі? — Марія примружилася, застигла на мить. Тоді усміхнулася і видихнула. — Ой, що ви? Татко живий, — підсунула чашку з чаєм ближче до Зіни, — Просто переїхав у будинок, не дуже зручно йому було на поверхи підійматися. А тут ми з чоловіком і дітьми мешкаємо. Робота, школа, всі зручності.

Ба з полегшенням відсьорбнула чаю, відкусила шматок пирога.

— Ви на маму дуже схожі, — Ярина роздивлялася фотокартку на стіні, зовсім забувши про чай.

— Так, — Марія зачепила скатертину пальцями, пом’яла кутик, — Татко у мене, звісно, найрідніший, та не по крові. Він з мамою моєю одружився, коли вона вже була вагітна мною. Рятував її від осуду соціуму. Тоді такі часи були… — вона глянула на Зіну, яка невідривно слідкувала поглядом за кожним її рухом, — Хоча, кому я розповідаю, ви ж і самі все знаєте… А тоді в мами знайшли хворобу. Я ще в школу не ходила, коли її не стало.

— Мені так шкода, — Ярина не втрималася і торкнулася руки Марії.

— А татко тут недалеко живе, — Марія встала і дістала з шухляди аркуш паперу і ручку, швидко щось написала і простягнула аркуш Зіні, — Ось його адреса, якщо надумаєте навідати.

— Дякую, — Зіна обережно взяла записку, — Та не знаю, чи варто…

— Ну, він про вас завжди з теплом згадував, — Марія почала складати порожні чашки до мийки, здавалося, вона була схвильована не менше за  гостей, — І про кулон той розповідав, що власноруч для вас виготовив. Так я вас і впізнала, до речі.

Зіна мимохіть торкнулася кулона і різко відсмикнула руку. 

— Дивно, що ви нас на чай запросили, якщо він розповідав нашу історію, — гмикнула Зіна, — Мали б нас мітлою виганяти, а не частувати…