3

— Я така рада, що ми їдемо, — Ярина перемкнула передачу і дужче натиснула на газ.

— Ага, тобі аби на горищі не поратися, — бурчала Ба і зминала в руках пасок безпеки, — А там роботи не початий край.

Вона хвилювалася, то кидала задумливі погляди за вікно, то бурчала свої невдоволення. Не вірила, що ця поїздка має сенс. А може боялася, що її насправді там не чекають? Вона така ж, як і всі люди, її Ба — повна сумнівів і тривог, недовіри до світу, страху зробити марний крок. Жива.

— І як я тільки повелась на твою маніпуляцію? — Ба заправила волосся за вухо, — Це вас такому у ваших інститутах учать?

Ярина засміялася дзвінко, щітки двірників ковзнули по лобовому склу, злегка скрипнувши.

— Ти що, боїшся? — вона взяла на мить бабусю за руку, іншою утримуючи кермо, — Ніколи б не подумала, що ти така боягузка.

— Я тобі дам «боягузка» — обурилася Ба, — Та я ж пройшла і Крим, і Рим…

— Ага, і мідні труби, — гмикнула Ярина, не відриваючи погляду від дорожнього полотна, — Знаю, чула. Тому і не подумала б ніколи.

За вікном промайнула бетонна стела з написом Житомир і почалася міська смуга.

— Ой, даремно ми це затіяли, — зітхнула Ба, безперестанку човгаючи скляним кулоном по ремінцю, — З того часу стільки води утекло. Гадки не маю, що я йому скажу, як побачу.

З кожною секундою навігатор вів їх до вказаної адреси. Бабуніне хвилювання встигло вже перескочити і на Ярину. Вона кидала схвильовані погляди то на навігатор, то на бабуню. Серце ухкало у вухах, та обоє намагалися не подати виду.

Автівка заїхала у двір сірої пʼятиповерхівки. Ярина пригнулася, вишукуючи де запаркувати машину. Низенькі бордюри загороджували клумби, місця для паркування не було. Єдиним варіантом було стати просто біля входу в під’їзд.

— Дурницю ми впороли, — Ба кивала головою, втупивши невидючий погляд в лавку біля дому, де Ярина припаркувала машину, — Давай, мабуть, повертатися. Даремно тільки стільки кілометрів проїхали.

— Ба, ти чого? — Ярина торкнулася бабуніного плеча, — Ми ж ось, поруч. До нього рукою подати…

— І що? А як там його дружина? Діти? І тут я така: Сашко, я не отримала твого листа, бла-бла-бла. Якби отримала, то що б… ай, дурня це все.

— Ба, відстібай ремінь, — Ярина боролася з бабунею за застібку паска безпеки.

— Я нікуди не піду, — Ба поклала руку на груди, — Прошу тебе, Яринко, нехай минуле залишиться у спогадах. Не варто його ворушити, можна тільки гірше зробити.

У вікно автівки постукали, Ярина привідкрила вікно.

— Вам потрібна допомога? — привітна жінка років тридцяти нахилилася і заглядала на Ба, яка вже розстебнула комір светра, — Може швидку викликати?

— Та ні, все гаразд, — відповіла Ярина, — А ви в цьому будинку живете?

— Так, — відповіла жінка.

— Нам потрібен Олександр Сметана. Він теж тут проживає?

Жінка схилила голову набік, легка усмішка торкнулася її вуст, очі зблиснули сріблом.

— Ні, він давно тут не живе… — почала говорити жінка, Ба видихнула, ніби з полегшенням.

— Бач, я ж казала, даремно це все… — її рука невідривно зминала скляне серце на шкіряному ремінці, — Їдьмо назад.

— То ви Зіна? — усмішка жінки перебила бабусину тираду, на мить навколо запанувала тиша, тільки чутно було цвірінькання горобців, що обліпили ще голі гілки кущів. Холодне повітря вулиці, здавалося, прокралося під одяг і холодило шкіру.

— Що? — перепитала Ба, ледь ворушивши сухими губами.

— Зіна, — повторила жінка, — Ви ж Зіна?

Ба лиш коротко кивнула, ковтнула слину. Серце смикнулося в грудях, наче спіткнулося. Невже Сашко згадував про неї? Невже не забув?

— Я його дочка, — продовжила жінка, поки Ярина з бабусею перетравлювали інформацію, — Він розповідав про вас. І про цей кулон.

Бабуня відсмикнула руку від кулона, наче він розжарився до червоного, стиснула руку в кулак, промацувала поглядом обличчя жінки, що привітно усміхалася. Не знайшла ніякої схожості з її Сашком. Як же так може бути, щоб дочка зовсім не була схожа на батька? Жодної подібної риси обличчя…

— Ходіть, чаєм вас напою, — запропонувала жінка, — Та й поговоримо.