2

— Ох, Яринко, — бабуня розправила складки на джинсах, зчепила пальці в замок. Розчепила. Поклала руки на бильця крісла. — Якби я отримала цього листа тоді, коли його відправили, то звісно пішла б. Але я його не отримала.

— Але ж він розпечатаний, — наполягала Ярина, — Може ти його читала і забула?

— Не читала я його, — Ба знову торкнулася скляного серця, — Думаю, мати моя читала, тому і до мене він не дійшов. Знаєш, вона була жорсткою жінкою. Але я її в тому не виню. Такі були часи. Головне для жінки тоді було вдало вийти заміж, це вирішувало все. І місце в колективі, місце в суспільстві. Мати засватала до мене цілого офіцера і страшенно цим гордилася. І нічого, що майже її ровесник, зате престиж, пайки, житло. А у мене кохання. Сашко… Я так його любила, що була готова піти проти батьків. Покинути все і втекти з ним хоч на край світу. Так ми і домовлялися. А тоді він просто зник, перестав приходити, припинив писати. І я… я думала, він мене зрадив, наобіцяв золоті гори і зник при перших труднощах.

— І що? Ти вийшла заміж за того офіцера? Серйозно?

— Мені стало байдуже за кого. Всеодно нелюбий, — бабуся усміхнулася з сумом, — Думала тоді, що різниці немає.

— І що далі? — Ярина заклала під себе ногу, вмостившись на дивані зручніше, — Я не пам’ятаю, щоб біля тебе хоч колись був дід.

— Еге, — погляд бабуні помутнішав, ніби вона знову повернулася в ті часи, — Не вийшло з мене офіцерської дружини. Та я й не старалася, мабуть. А от діток двоє вийшло до ладу. Синок і донечка, твоя мамця. А офіцер пішов створювати нову сім’ю, бажаючих зайняти моє місце на той час було хоч греблю гати. А мені воно не треба було, те місце. Не моє воно було.

— Ба, а мамця ж моя Олександрівна. То це виходить, що той офіцер був теж Сашком? — спитала Ярина.

— Ні, не Сашком. Олександром його звали, так. Але для мене був завжди тільки один Сашко. Сметана.

— Це він тобі подарував? — Ярина вказала на старий і потертий кулон сердечком, якого бабуня весь час торкалася.

— Ага. Він. — Ба знову торкнулася кулона, — Нам тоді по вісімнадцять було. І це найкоштовніша моя прикраса. Безцінна.

— І ви збиралися тікати у вісімнадцять? Одружуватися ще дітьми?

— То ви зараз у вісімнадцять діти, а тоді ми вже були повноцінними членами суспільства. Та й, якщо заміж ніхто не покликав до двадцяти — все, вважай, стара діва! От тобі двадцять три зараз, і ти тільки інститут закінчила. Про сім’ю ще і не думаєш. А я вже двох дітей мала, мамці твоїй вже чотири роки було.

— І ти ніколи його не шукала? — Ярина акуратно склала лист, який ввесь час тримала в руках, і поклала його у конверт, — Того Сашка. Свого?

— Ми з офіцером переїхали одразу після весілля, на другий день. І так нас життя трохи покидало за тих десять років, що ми були у шлюбі. Така була доля у військових дружин. Куди чоловік — туди й всі. Так що з того часу я нічого про свого Сашка не чула. Та й не було коли думати всякі дурниці, треба було виживати. Кажу ж, такі були часи.

— Ба, а давай підемо! — Ярина схопилася з дивана, очі спалахнули азартом, — Сьогодні якраз той четвер! Це доля! Уяви, якщо він чекає…

— Ага, так і чекає сорок років, — гмикнула бабуня, та на обличчі була сум’яття.

— Ти пам’ятаєш, де той парк? Ну, де ви поцілувалися, — Ярину було вже не спинити.

— Ага, — усміхнулася Ба, — В Житомирі той парк.

— Дай конверт, там же адреса є зворотня, — Ярина висмикнула конверт з рук Ба, — От халепа, адреса теж Житомирська.

Ярина покрутила конверт в руках, почухала лоба. Дістала телефон з кишені, відкрила Google Maps.

— То їдемо в Житомир. Дві години на автівці і ми на місці. Давай, Ба.

—Навіщо?— хвилювалася Ба, — А якщо у нього там дружина, діти, внуки? А якщо він взагалі забув про мене? А якщо переїхав?

— То давай поїдемо і дізнаємось! — Ярина.

— Що я йому скажу? Навіщо ворушити минуле…

— То хоча б поясниш йому, чому не прийшла. Це ж було так важливо для нього. Нехай знає, що ти його теж любила. Божечки, це так романтично. Ти ж тепер знаєш, що він тебе не обманув. А він так і живе все життя з думкою, що ти зрадила. Або що тебе вже й на світі немає.

— Ти диви яка… Не така я вже й стара. Сорок з хвостиком тільки, — Ба ніби ожила, виструнчилася. 

— Ба, тобі за місяць шістдесят, — сміється Ярина, — Я з математикою дружу.

— То математика, а я в бухгалтерії тридцять років пропрацювала, — каже Ба і підводиться з крісла, — Як треба, то можу тобі по всіх формулах розрахувати. Але краще повір на слово. І це, заводь свою бричку, їдемо в Житомир!

— Ура! Ми їдемо в Житомир! — Ярина аж підскочила на місці, коли бабуня потяглася до куртки в шафі.