1

— Ба, а хто такий Сашко Сметана? — Ярина виглянула з-за дверей з пожовклим конвертом у руках.

Ба застигла, притиснула руку до грудей. Глибоко дихнула.

— Та так. Старий знайомий, — підозріло зіщулила очі, — Ще з часів юності. Чого питаєш?

Ярина ступила до кімнати. Руку з конвертом підняла вище голови.

— Танцюй, Ба. Тобі лист від нього, — вигукнула і хитро усміхнулась.

Ба поправила рукою коротку зачіску з сивого волосся, покрутила між пальцями скляне сердечко на шкіряному ланцюжку, що ледь торкалося впадинки між ключицями. З недовірою підійшла ближче.

— Де ти його взяла? — вона простягнула руку до листа. Ярина відсмикнула його вище.

— Спочатку танець, Ба. Я знаю, як ти вмієш! — наполягала онука.

Ба танці любила й уміла. Ніде не вчилася тому, не займалась професійно, але як тільки почує музику — ноги самі ставали до танцю. Так і цього разу, щоправда, без музики. Крутнула стегном, змахнула руками, струсила волоссям. Блиск в очах, виклик у погляді. Змах ногою, пірует, підскок і лист вже в її руках.

— Оце ти даєш, Ба, — сплеснула в долоні Ярина, — Мені здається, ти нас дуриш, що ніде не вчилася танцям. А давай ми з тобою щось для тік-току знімемо, якийсь тренд.

Ба онуку вже, здавалося, не чула. Брови зійшлися на переніссі, пальці, що тримали конверт, дрібно здригалися. Вона крутила листа в руках, розглядала штемпель і написи. Відволікалася, дивилася пустим поглядом в стіну, наче намагалась відкопати щось в пам’яті. 

— Ти мене чуєш, Ба? — Ярина підійшла ближче і стала поруч, — Знімемо ролик?

— Він же… він розпечатаний…. — вона підчепила трикутник конверта, який мав би бути запечатаним, — Ти його читала?

— Ні, — Ярина зазирала через плече бабуні, — Він на горищі серед листівок і старих газет був. Там же дата, 1986 рік. Це ж ще з минулого століття.

Ба пригорнула пожовклий запилюжений конверт до грудей.

— Що там? Щось важливе для тебе? — не вгамовувалась Ярина.

— Не знаю, — бабуня видихнула, — Перед очима пливе все і букви танцюють. Боюся, лист такий старий, і руки так тремтять. А якщо розсиплеться, коли його дістану?

Ярина здивувалася. Ба завжди була зібраною, впевненою, знала, що робила. А тепер вона вперше бачила бабуню такою схвильованою.

— Хочеш, давай я прочитаю, — Ярина простягнула руку і чекала рішення.

— Хочу, — Ба простягнула конверт і сіла в крісло.

Ярина сіла навпроти неї на диван. Акуратно дістала складений вчетверо аркуш в клітинку з загнутим краєм з одного боку і почала читати рядки, виведені акуратним почерком.

«Дорога Зіна, — починався лист, — Я так і не знаю чому ти не прийшла? Я чекав до останнього. Поїзд вже пішов, а я все чекав. Не зміг поїхати без тебе. Все думав, може щось трапилось, може ти передумала. Може злякалася… Я не засуджую, та хочу щоб ти знала. Мої наміри серйозні і на мене можеш покластися. Я чекатиму, поки ти приймеш рішення. Навіть якщо ти розлюбила, передумала чи ще щось, то скажи мені в очі. Щоб я знав, щоб не сподівався. Хоча, знаєш, і це марно. Однаково чекатиму. Однаково сподіватимусь. Надія вмирає останньою.

Чекатиму тебе о другій по полудню у другий четвер місяця на лавці в парку біля озера, де я нахабно вкрав твій перший поцілунок. Якщо ти не прийдеш, то я чекатиму у другий четвер наступного місяця. А потім і наступного, аж поки ти не прийдеш.

З любов’ю і надією, твій Сашко»

На останніх рядках голос Ярини бринів, грудка тиснула у горлі. Вона закінчила читати і перехопила бабусин погляд. Ба дивилася сліпим поглядом на старий папір в її руках, в її очах блищали сльози, пальці стиснули в кулак маленьке скляне сердечко на шкіряному ланцюжку.

— Ти пішла, Ба? Скажи, що ти ходила до нього?— Ярина першою порушила тишу, — Я б пішла!