***

В буряках

Дорога помітно погіршилася коли Ілля з Дмитром звернули з широкої траси в сторону села. Вітер охолоджував гарячі тіла, адже педалювати до селища, в якому живе їхній товариш, по трасі від міста прийшлося майже двадцять кілометрів. Ось вже попереду з‘явилися перші будинки. Дмитро, що ніколи не жив у селищі, ба більше, навіть в приватному будинку, дивився на привабливі, доглянуті подвір‘я не приховуючи здивування. Хай там як, уява малювала йому низенькі хатки під стріхами, як зображують на старих картинах.

Хлопці зупинилися на узбіччі біля одного з будинків. Ілля дістав смартфон та почав набирати Грицька. Через огорожу щосили гавкав пес, намагаючись зірватися з ланцюга. Він аж заходився від злості та підстрибував, починав крутитися вовчком, наче ладен відхопити власний хвіст. Потім знову згадував про двох хлопців за парканом і починав смикати ланцюг та гарчати. Проте товариш вийшов з будинку напроти.

- Якого біса ти завжди стаєш під цим двором! - Після привітання спитав Грицько. - Цей пес, як його господар, такий самий скажений...

- А будинок файний. - Сказав Дмитро.

Адже за невисоким парканом стояв справжній маєток на три поверхи, з дорогим оздобленням. Під дахом висіло декілька камер спостереження, а вольєр у якому скаженів від злості пес, був покритий новою черепицею, такою самою, як і весь будинок.

- Зовнішній вигляд не відповідає вмісту. - Мовив Грицько, застрибуючи на свій велосипед. - Ви так довго до мене добиралися, що не знаю чи встигнемо!

Вже зовсім скоро юнаки залишили позаду селище, а попереду розстилалися безкраї поля. М‘яке вечірнє сонце гралося з пшеницею та кукурудзою, яка наливалася літнім теплом. І нехай дорога була далекою від ідеалу, хлопці гнали вперед по цій сірій стрічці. Вони прямували до кар‘єру, що знаходився десь попереду.

- Нумо зрізати, бо щось мені по мапі показує, що так ми велике коло робимо! - Гукнув Ілля до товаришів та зупинився на перехресті.

Стежка між полів якраз перерізала їхній шлях. І була вона чи не рівніша, ніж та розбита дорога по якій котилися хлопці. А з обох боків від неї стояли доглянуті поля, обнесені високим парканом, щільною сіткою. Деінде перед парканом височіли стовби з прожекторами.

- Краще великим колом! Це щодо питання скаженого собаки та скаженого його господаря... - Озвався Грицько. - Це поля нашого сусіда. Він наш місцевий, типу, цукровий магнат.

- Ну ти дивись, Грицю, сонце вже сідає, тут ще добряче їхати! А так, наче навпростець. Ми ж не будемо чіпати його дорогоцінні буряки.

Грицько не дуже бажав сюди звертати, він це не приховував, але Ілля з Дмитром прийнялися удвох його запевняти, що так хоч до сутінків вдасться скупатися в чистій воді, а інакше тільки комарів годувати. Нарешті він здався, хоча і пробубонів щось незрозуміле про дивака, який пересварився з більшістю сусідів, та ладен удавитися за копійку. Однак мовчки поїхав першим по більш доглянутій дорозі між незвичної конструкції парканів й смарагдових полів.

Коли зупинилися наступного разу, сонце майже впало на обрій. А на навігаторі незрозуміло застигла позначка з їх місцем перебування. Так, наче вони зупинилися ще там, біля перехрестя, а не їхали останні майже півтори години між полів.

- Схоже зв‘язок втратили... Де той бісовий кар‘єр?! - Розгублено озирався навкруги Ілля, розуміючи, що по хорошому їм би їхати у зворотному напрямку та вертати на попередню, хоч і не дуже зручну дорогу.

Пейзаж наче не змінився — поля обнесені парканом з обох боків. Іноді між ними були такі самі перехрестя, на стовбах зустрічалися якісь таблички з незрозумілими позначками. Але по нім було складно орієнтуватися, бо там скоріше зазначалася якась технічна інформація.

- Я що казав? - Обурено видихнув Грицько. - Вже б давно скупалися, а так... тільки марно витратили час!

Ще стільки ж котили назад. Навігатор так і не прокинувся, хоча Ілля його перевантажував декілька разів. Тепер сутінки ставали щільнішими, а обурення від нереалізованих планів не приховував жоден юнак. Тішила тільки дорога, що не вимагала зайвої концентрації. Проте їхати тепер не виходило швидко, втома давалася взнаки, ще й вечір змушував напружувати зір.

- Десь тут вже повинна бути наша дорога! - Вигукнув Дмитро, не зупиняючись.

- Ще не вистачало заблукати тут! - Буркотів Грицько йому у відповідь.

- Ми не могли проїхати її? - Невпевнено відгукнувся Ілля та почав уповільнюватися, аж поки не зліз з велосипеда, а друзі взяли з нього приклад. Наступне перехрестя було таким як і попереднє, розподіляючи поля на квартали. І наступне за ним також. Тепер вже навіть прийшлося увімкнути ліхтарики.

- Та не переймайся, може десь тут станемо привалом. Не бачу сенсу далі продовжувати йти. Все одно завтра вихідний... - Дмитро наче і не дуже засмутився. Для нього це було наступною пригодою запланованою на літо, однак друзі не розділяли його настрою. Грицько озирався навколо, шукав приховані камери на стовбах чи паркані, а Ілля поринув у власні думки, міркуючи про те, що з самого ранку в нього вся ця поїздка та підготовка до неї йшла шкереберть.

- Дивіться, хлопці! Схоже там дірка в паркані...

- Е... ні! Лізти туди, Дмитро, я нікому не раджу! - Одразу напружився Гриць.

- А що, сідати в пил? Там он є якийсь пагорб, дійдемо до нього.

- А те, що тут все облито хімікатами! Не поля, а отрута одна... Я не раджу до цих буряків не те що торкатися, а й зупинятися тут на довго. Це окрім власника полів, котрий якщо дізнається, що хтось проліз на його приватну територію, ще й поліцію викличе.

- Здається мені, Грицю, ти надто драматизуєш. Я ж кажу, ми не будемо до тих буряків торкатися, а там далі, здається, трава росте звичайна. - Відповів Дмитро. - Ілля, що скажеш?

Ілля поставив велосипед біля одного зі стовпів, та підійшов впритул до отвору:

- Ну хтось напевне сюди вже лазив, адже розрізав сітку. Мені, Дмитро, насправді твоя ідея не дуже подобається, але й сидіти майже на дорозі не прикольно.