Розділ 40

Наступного дня ми з Поліною крокуємо в «Рибний дім». Вона досі намагається владнати труднощі з власником кав’ярні, якому безбожно навішала на вуха рисової локшини.

— Я захворіла, Андрію Максимовичу! Кхе-кхе! — загундосила вона у слухавку сьогодні зранку.

До вечора намагалася придумати кращу відмовку, але коли нарешті вигадала, дзвонити було вже запізно. До того ж їй хотілося обговорити зі мною всі деталі наживо, а я повернулася додому запівніч. Ви ж пам’ятаєте, де я була ввечері? Ну от!

І зараз, збиваючись з кроку, бо ноги переставляємо доволі стрімко, Поліна досі старанно затискає пальцями ніс, зображаючи нежить. А її важке дихання у слухавку, як у змученої гончої, не надто її бентежить. Чого не скажеш про її безпосереднє начальство. Бо Андрій Максимович ну ніяк не хоче вірити у відвертішу брехню.

Він засипає її запитаннями, а вона ухиляється, як може. І коли ми підходимо до ганку й продовжувати спектакль далі вже просто немає часу, Поліна видихає, збираючись із думками, готова здатися й зізнатися, але згаданий Андрій Максимович здається першим. З різницею в секунду перемогла Поліна. Я подумки аплодую їй, а насправді підштовхую до потрібних дверей, куди ми поспішно заходимо.

— Ох, — Поля хіба що не витирає рукою неіснуючий піт із чола, — ледве відмазалася! — я лише усміхаюся, приурочуючи цю усмішку до вистави, що розгорнулася переді мною. — Хочу залишити цю кав’ярню як страховку, якщо у вас мені не сподобається.

— Я тебе прекрасно розумію, правда, — запевняю ще раз. Звичайно, я вже казала це, — Це нормально, що ти хочеш озирнутися. Заодно зрозумієш, що тобі більше підходить. Усе гаразд, Поль, розслабся.

Я швидко переодягаюся, а потім веду Поліну коридором, показуючи одну підсобку, іншу, кабінет, який ділять Хоттабовна й Розумний, невелику їдальню, мийку, кухню, зону видачі, а решту покажу пізніше. Тому що запізнююсь!

— Доброго ранку, Платоне Львовичу, — вітаюся першою, бо шеф стоїть прямо біля дверей входу до зали ресторану.

— Доброго ранку, Соню.

І дивиться. Не гостро, як раніше, а ніжно. Я ковтаю слину й поспішаю відвести погляд, щоб не видати свого стану. Подрузі довіряю повністю, але й у стін вуха є. Особливо в моєму випадку.

— Зайди до мене, — поглядом зупиняє Розумний і підморгує, зовсім не бентежачись присутності Полі.

Кілька разів киваю і відвертаюся, прямуючи до зали. Колеги, як і заведено в нас зранку, стоять біля бару. Зала поки порожня.

— Привіт! Ребята, це Поліна, — представляю їм подругу, що стоїть поруч, оглядаю колектив і зупиняю погляд на Яні.

— Приємно познайомитися, — знизує плечима Поля, і цей жест видає її ніяковість.

— Привіт, Поліно. Мене звати Яна, я адміністратор. Бодя — наш бармен і єдиний хлопець у колективі, якщо не рахувати кухарів. З дівчатами познайомишся трохи пізніше, а поки що ходімо зі мною. Я покажу тобі кипер і розповім нюанси, поки нікого немає. Добре, що ти в сорочці, я дам тобі фартух.

Вони трохи відходять убік, коли в зал, як грім серед ясного неба, вривається Хоттабовна.

— Налякає нам дівчину зараз. А працювати нікому буде, — чую невдоволений Янин голос за спиною.

— Усім доброго дня! — важливо проголошує керуюча й простує до середини зали. — А ви хто? — вона спрямовує невдоволений погляд прямо на Поліну, а та очікувано ніяковіє.

— Це стажерка. Я дзвонила вчора з цього питання, пам’ятаєте? — нагадує Яна, і Євгенія Олегівна важливо піднімає брову.

Потім вона повільно проходить залом, наближаючись ближче й зупиняється рівно навпроти Поліни.

— Будуть проколи — вижену одразу. Чесність, пунктуальність, охайність, — загинає вона пальці, а Поля ковтає слину. Ще б пак! Ось це презентація дружелюбності колективу у всій красі! — Відзвітуєш мені за неї, Яно, — віддає розпорядження й, не зволікаючи, видаляється.

— Не звертай на неї уваги, — шепочу подрузі, стискаючи її плече.

Вона тільки зітхає, бо не раз чула від мене історії про Хоттабовну, а тепер побачила «адекватність» цієї жінки з першого ряду глядацької зали. Я б сказала, у нас VIP-місця. Щоправда, програма в Хоттабовни так собі. Яна невдоволено хитає головою, але не коментує. А що тут скажеш?

— Не хвилюйся, — м’яко посміхається Поліні, підбадьорюючи, — уже передумала? — уточнює, адже працювати зі стервозною начальницею — задоволення сумнівне.

— Не передумала, — відповідає Поля, і це звучить забавно-хоробро.

— Та годі! Вона ж іще навіть не кричала! — обурено подає голос Ліза. — От покричить, тоді задумаєшся, а поки вчися, стажерко!

Зал наповнюється сміхом, атмосфера стає менш напруженою, і Яна з Поліною все-таки відходять до кипера.

За годину, а я уважно стежила за стрілками настінного годинника, що висить на центральній стіні закладу, стукаю в кабінет шефа. Він відкриває двері особисто й, обхопивши мою талію, буквально затягує мене всередину.

— Платоне… — тільки й встигаю видихнути, перш ніж опиняюся притиснутою спиною до стіни.

Його тверді губи накривають мої, рука тягне за резинку, розпускаючи волосся, а чоловік притискається ближче. Поцілунки переміщуються на щоку, ведуть до підборіддя, стежкою спускаються до шиї. Дихаю голосно, закушую губу, притягуючи його за широкі плечі. Розум туманиться, перед очима танцюють іскри, і я стаю податливою в чоловічих руках. Ніколи не відчувала нічого подібного. І не хочу припиняти. Нізащо не хочу.

У мене небагато досвіду. Крім Петра, по суті, більше нікого не було. Але навіть із ним я ніколи й близько не відчувала, щоб моє тіло так трепетало, відгукуючись.

Мої руки переміщуються до його шиї, і я сама повертаю до себе його обличчя, щоб знову відчути на губах його губи.

— Це складно назвати прогулянкою… — промовляю між поцілунками.

Він зупиняється і тихо сміється. А я усміхаюся.

— Усе, що захочеш. Парк, музей, набережна, ресторан… — прикладаю палець до його губ, які мить тому пробувала на смак. Адже він може продовжувати це нескінченно.