Розділ 39

— Я підвезу тебе, — зустрічає мене біля чорного входу Платон і простягає руку, яку я приймаю.

Він мовчки веде мене до свого автомобіля й відкриває двері, допомагаючи сісти. У моїй голові тепер усе інакше, тому що з перших вуст я знаю, що він вільний. І Анну не любить. І взагалі… навіть до сім’ї готовий… Та сама дурнувата усмішка торкається моїх губ, і я ніяк не можу її стерти, змусивши себе бути серйознішою.

— Сьогодні ти в гарному настрої, — зауважує Розумний, пристібаючи ремінь безпеки, і я повторюю за ним.

— Ага, — відповідаю. Головне, не видати себе, що підслухала. А з іншого боку, доведеться питати про Анну, щоб він не подумав, що я готова стати коханкою.

А він же просто запропонував мене з роботи підвезти. А я тут уже…

Ми говоримо про різну нісенітницю. Про його завантажений тиждень, про те, як йому подобається нове меню, яке я трохи видозмінила, а Ліза намалювала. І про новорічний корпоратив, про який я, на свій сором, зовсім забула.

— Ми накидаємо варіанти, як і домовлялися. І я занесу. Час же ще є, так? — запитую з надією. Адже хлопці ж на це розраховують.

— Звісно. Не переживай, але й затягувати не варто, а то святкувати доведеться в нашому ресторані, — усміхається Платон, і я задивляюся на цю усмішку.

Якийсь час між нами панує приємна тиша. Вона зовсім не тисне, і заповнювати її не хочеться. Тому що з ним комфортно і говорити, і мовчати.

— До тебе більше ніхто не чіплявся? — він повертається до мене абсолютно серйозний. М’якість зникає, в очах читається вимога чіткої відповіді. Правдивої.

«…втручання третіх осіб може згубно вплинути на твою сім’ю.»

У голові проноситься текст того повідомлення, і я ковтаю. Не хочу брехати, але й правду сказати не можу. З іншого боку, це ж поки що тільки листи, і по суті, до мене ще ніхто не ліз, чи не так? Значить, це зовсім не брехня, правильно?

Кручу в руках ручку сумки, все ще відчуваючи важкий погляд. Це тому, що ми стоїмо на світлофорі, і Платону немає необхідності слідкувати за дорогою. Тож він зосередив увагу на мені.

— Усе добре, — видавлюю я саме в той момент, коли нам загоряється зелене світло. Розумний зволікає, а потім тисне на газ, повернувши увагу на дорогу. — А як вам запонки, Платоне Львовичу? Бо нам вони дуже сподобалися, але ми дуже переживали, чи припадуть вони вам до смаку. Знаєте, дуже складно обирати подарунок людині, в якої є все, але не постільну білизну ж вам дарувати, і от…

Він з’їжджає на узбіччя, а я прикриваю очі й розумію, що видала себе з потрохами. Просто повністю!

— З ким ти зв’язана, Соню? — повертається до мене, і в цю секунду мені здається, що він більший, ніж є насправді. Це тому, що нависає, немов гора.

— Платоне Львовичу, будь ласка.

— Платоне, Соню. А тепер кажи мені, як є. Що, чорт забирай, відбувається в житті звичайної офіціантки? — вимагає він, а я заплющую очі, намагаючись заспокоїтися.

— Я… не хочу брехати Вам… тобі… Не хочу брехати. Але сказати не можу. Будь ласка, не запитуй мене. Не треба…

Він видихає, задумливо проводячи вказівним пальцем по моїй вилиці. Це дотик відгукується трепетом у тілі. Закушую губу, намагаючись повернути собі тверезість думок.

— З ким ти зв’язана, моя загадкова дівчинко? — голос несподівано стає низьким, а чоловіча рука вже звичним жестом заправляє мені за вухо пасмо волосся. — Відкрийся мені, — переходить на півшепіт прямо перед тим, як язиком розчинити мої губи й увірватися в мій рот.

Мої пальці самі знаходять його жорстке волосся й ховаються в ньому, а губи відповідають на поцілунок. Вимогливий. Він увесь такий. Вимогливо дивиться, запитує, цілує… Його руки ковзають по плечах, опускаючись нижче, лягають на талію, стискають сильніше, підіймають, а потім опускають на шкіряне сидіння. Але з рук не випускає.

Платон ніби бореться із собою. Наче сталося те, чого він давно прагнув, а тепер насолоджується цим, але хоче більшого.

Ніжними нігтиками проводжу по його шиї. З мого горла мимоволі виривається стогін, а з його — хрипкий рик. Ох...

Він тягне за резинку, що стримує мої неслухняні кучері, даруючи їм довгоочікувану свободу, і одразу ж заривається в них рукою. Тягне, змушуючи відкрити шию, і проводить гарячим язиком від її основи до самого підборіддя.

— О… — виривається з моїх губ, і я різко вдихаю, коли язик змінюють зуби.

Зуби дряпають, злегка прихоплюючи ніжну шкіру, а потім укуси зализує язик. Я відчуваю його губи вже на ключицях. Перед очима іскри… Мені добре… Я лише притискаюся ближче й зовсім не поводжуся, як пристойна дівчина.

Зупиняє нас він сам.

Повернувшись до моїх губ, довго цілує, заспокоюючи й остуджуючи мене. Покриваючи губи короткими поцілунками, тримає моє обличчя й посміхається. Тією самою посмішкою, яка мені так подобається. Теплою й ніжною. Те саме відображається в м’якому кольорі його сірих очей.

— Платоне, ми…

— «Ми» є, — стверджує твердо, — і будемо, якщо ти цього захочеш. У тому, що ти неймовірна, я переконався давно. Як і в своїх почуттях до тебе.

Боже мій, я сплю? Якщо так, не будіть, будь ласка, майте совість! Потайки я все ж щипаю себе за руку, але нічого не відбувається. Розумний так само сидить переді мною і говорить про те, що… Господи!

— Давай почнемо з прогулянки? — відповідаю, все ще збентежена від того, що сталося.

Він продовжує тримати моє обличчя у своїх долонях, а потім ще раз цілує в губи. Цього разу коротко й трепетно.

— Добре. Але ти розкажеш мені про своє життя і тих людей, коли будеш готова.

І по голосу розумію, що заперечувати не вийде.