Розділ 38

— Ми вже обговорили все вчора. Давай не будемо повертатися до одного й того ж…

— Платоне, будь ласка. Ти ж це несерйозно! Подумай ще… — перебиває вона, але й він її репліку до кінця не слухає.

— Про що говорити, Ань? Ще раз? Добре. По фактам розкидаємо швидко. Ти попросила мене про послугу: я граю роль твого чоловіка, щоб твій батько не видав тебе заміж за старого мужика. Ми відіграли на ура. По-справжньому вдала вистава. Але на цьому все. Я не обіцяв тобі стосунків, а те, що обіцяв — виконав. Виходи у світ, спільні вечері й інше, про що ти мене просила.

— Тепер мені цього мало. — Голос тремтить, але вона впевнено не відступає.

Чую чоловіче зітхання, і впевнена, мені не почулося. Йому явно не приносить задоволення ця розмова. Повторна, якщо я правильно зрозуміла. А слух у мене хороший.

— А мені ні, — звучить відповідь без вагань, — Я тебе не кохаю, якщо ти про це. Ми як були друзями дитинства, так і залишилися. З одним лише винятком — для оточення ми були парою. Але ж ти знала правду, — наполягає він.

— Я ж не знала… Не знала… — замовкає вона, але після явних роздумів наважується продовжити, — що закохаюся в тебе. Ти ж не з тих, хто не хоче стосунків, то чому… — і знову збивається, затихаючи.

— Аню, ти чудова дівчина, і я дійсно не вважаю, що стосунки не для мене. Кінець кінцем, мені тридцять шість і я готовий до сім’ї.

— Ну ось! — перебиває вона, ухопившись за соломинку його фрази.

— Просто тебе, Аню, я не кохаю. Так буває.

Мені здається, зараз ця розмова, яку я мимоволі підслухала, закінчиться. Анну трохи шкода. Ніхто ж не застрахований від нерозділеного кохання. Але я збрешу, якщо скажу, що відповідь Розумного мені не до вподоби. До такого чоловіка важко не відчувати. Мені ж він теж подобається…

— Це через неї, так? Через цю руду офіціантку?! — Анна явно роздратована й не має наміру відпускати ситуацію.

— Достатньо. — Строго обриває він, і я чую по голосу: його терпіння на межі. — Стосунки — це завжди між двома людьми. Між мною й тобою нічого не сталося. Не змушуй мене втрачати до тебе повагу, зупинися зараз. — У кожній голосній дзвенить сталь. — А тепер іди додому й прийди до тями. Гарного дня, Аня.

Голоси стихають, а я ніяк не можу отямитися. Стою, дивлюся на красиві блакитні розводи, кліпаю й… чомусь, нерозумно посміхаюся.