Розділ 37

— Софі! — окликає мене знайомий жіночий голос біля під’їзду. Зупиняюся рефлекторно, але зранку мій мозок працює погано, і я ніяк не можу зрозуміти, кому цей голос належить. І вже коли бачу Анну, киваю собі в підтвердження.

І округлюю очі. Серйозно? Біля моєї багатоповерхівки?

— Добрий день, — відповідаю повільно, коли вона підходить до мене, пришвидшивши крок. Не знаю, як у неї це виходить, але Анна дрібоче ефектно, ніби не помічаючи ям в асфальті, об які її високий підбор ось-ось зачепиться. — Чому ви тут?

— Присядемо на каву? — запитує вона, повністю проігнорувавши моє питання.

— Еее, я маю бути на роботі через сорок п’ять хвилин.

І, до речі, вже запізнююся. Знову. Цього я їй не кажу.

— Так, звісно, — іронічно усміхається вона, на мить прикривши губи долонькою. А потім, манірно відкашлявшись, продовжує: — Мене непокоїть ваша… скажімо, дружба з Платоном. Мені здається, вам слід згадати своє місце, Софіє.

В ступор більше не впадаю. І, на свою радість, не нервую, бо як понесло б зараз Соньчині мізки по закутках! Ухх… А вони у мене й так не завжди стабільно працюють, щоб ще й впускати їх…

Загалом, відповісти готова. Що й роблю, не соромлячись, бо припертися до мене з таким — це вже занадто! Я ж із ним навіть не цілувалася жодного разу, щоб заявлятися до мене з такими звинуваченнями! Ні, ну справді ж!

— У такому разі вам варто обговорити це з ним. І у нас не дружба, Анно. — Її очі здивовано округлюються, а губи складаються у рівну букву «о». Вона явно думає над відповіддю, і я даю їй цю можливість. Зрештою, це вона прийшла до мене. Нехай бере на себе роль першої скрипки.

— Давайте ще раз, Софі. Якщо ви хочете зберегти роботу, вам слід ретельніше обирати знайомства.

— Анно, власником ресторану, в якому я працюю, є Розумний Платон Львович. Якщо цю посаду займете ви, обіцяю звільнитися одразу. А зараз, поки власником залишається Розумний, я поспішу. Він терпіти не може запізнень.

— Повірте, вам він усе пробачить, — долинає до мене, але я вже не озираюся.

Спускаюся в метро і лише, впавши на єдине вільне місце, видихаю тільки тепер. Що це? Анна хвилюється? Або навіть нервує? Ревнує мене до Розумного? І тепер це вже не божевільна маячня.

До її приходу я б назвала це нісенітницею, але зараз упевнена, що він до мене не байдужий. Інакше навіщо їй приходити? Ось так Анна досягла прямо протилежного ефекту. Якщо раніше я думала, що Розумний просто уважний до мене і лише у снах сміла хотіти більшого, то тепер я чітко розумію — це не «просто».

Тільки від цього я не стаю йому під стать, навіть якщо забуваюся в його присутності. А як не забутися? Серйозний, турботливий, на нього можна покластися у важкій ситуації, уважний до деталей. Цікавий співрозмовник, глибока людина й просто дуже гарний чоловік. Він навіть дивиться інакше, ніж усі. Особливо. Ніби бачить наскрізь. І довго-довго вдивляється просто в душу. І від цього погляду перехоплює подих.

Але Анна.

Волею чи неволею ця ситуація повертає мене у минуле. Туди, де я була щаслива з Петром. До того, як дізналася про його наречену.

Того вечора ми з Петром вийшли від нього, щоб прогулятися перед сном. Точніше, я думала, що це його квартира. Ми обговорювали щось, весело сперечалися, хихотіли й час від часу переривалися на поцілунки. Він купив два морозива у вафельних стаканчиках, які на набережній продавала дівчина, а я чекала його під деревом. Не пам’ятаю, чому я не пішла з ним, і це вже не має значення. Взагалі не дивно, що цей факт стерся з пам’яті, адже головне сталося саме тоді, коли він йшов до мене. Але не дійшов.

Петро пройшов повз, обдарувавши мене попереджувальною, якоюсь механічною, мов у ляльки, демонстративною усмішкою. Я насупилася, навіть зробила крок до нього, щоб дізнатися, що сталося. Але.

На його щастя. Не встигла.

Він пройшов повз мене й уже за секунду вручив призначене мені морозиво високій брюнетці з бронзовою засмагою.

Він був заручений. І вони готувалися до весілля. Це з’ясувалося пізніше. З його шанобливої подачі.

— Послухай, Соня, я міг би взагалі тобі нічого не розповідати. Але я тут, прийшов, стою перед тобою й каюся. А міг би цього взагалі не робити, — намагаючись викликати в мені почуття провини, мямлив одне й те саме на ганку гуртожитку, де я мешкала. 

І що вражає, казав це з таким виглядом, наче це я зіпсувала йому настрій, вечір і життя загалом. Наче роздула скандал через дрібницю, а йому, моєму ненаглядному, необхідно заспокоювати зарозумілу дівчину.

— Так і не робив би нічого, — знизала плечима, тому що було гидко від самої себе. І від нього теж. — А краще б не зраджував своїй нареченій, і всі були б щасливі, — не втрималася, щоб не сказати це наостанок, і грюкнула перед його носом важкими міцними металевими дверима.

Загалом, Петро одружився. Про це я дізналася з його інстаграма. Не великий любитель соціальних мереж із радістю ділився весільними фотографіями, на яких позував із тією самою красивою дівчиною з бронзовою засмагою.

Я не відчувала до неї ненависті. Я відчувала ненависть до себе. І хоч була винна лише побічно, тому що сама була обманутою, мені було по-справжньому гидко.

Іноді я уявляла себе однією зі сміливих героїнь кіно. Тих, які з’являються на весілля й при всіх відважують зраднику по обличчю букетом нареченої! Але я не з їхнього числа.

Петро був першим у всьому. І для моєї душі, і для мого тіла. І як учитель життєвих наук. Не варто вірити всім підряд. Я засвоїла. От тільки знову забрела, куди не треба. До Розумного.

З роздумів виринаю саме тоді, коли поїзд гальмує на потрібній мені станції. Виходжу й поки біжу до ресторану, отримую повідомлення від Поліни.

«Готова стерти ноги до крові за пристойні гроші у вашому зміїному кублі. Питай за мене! Гарного дня!»

Відповідаю «Ок» і, прикріпивши кілька поцілунків до повідомлення, ховаю телефон у кишеню. Уже переодягнувшись у свою уніформу, перше, чим займаюся, опинившись у залі, — підходжу до Яни з Поліниним питанням. І так уже кота за хвіст тягнули довше, ніж треба!