Розділ 36

У свої вихідні я займаюся тим, що нічим не займаюся. Але сьогодні я нарешті біжу в ресторан, коли на телефон приходить повідомлення. Витягаю мобільний швидко, тому що моє дурне серце розраховує побачити повідомлення від Розумного, від якого за ці дні — ані слова.

Але там щось інше.

«Сподіваюсь, ти пам’ятаєш, що втручання третіх осіб може негативно позначитися на нашій співпраці, а як результат — на твоїй родині».

Це не питання. І навіть далеко не ствердження. Це — пряма погроза. Якщо читати максимально м’яким тоном — попередження. Але ні. Саме погроза, яка змушує мене завмерти, мов палиця на шляху перехожого, і кілька хвилин гіпнотизувати екран.

Чи страшно мені?

Ще б пак! Навіть озноб пробігся шкірою. Номер визначений. І від цього контакту я ніколи в житті не хотіла б отримати навіть привітання з різдвяними святами.

Його звати Руслан. І саме він є фінансистом у тій сумнівній ієрархії типів, які, скажімо прямо, здирають із мене гроші.

Міркую доволі швидко. І тремтячими пальцями набираю:

«Звісно. Вам немає про що хвилюватися».

І мене навіть балують відповіддю:

«Будь розумницею».

І це навряд чи менш страхітливо за перше послання.

Набираю маму, але там усе добре. Обережно запитую, чи не трапилося чогось незвичайного, однак… Там тиша й спокій. Але звідки вони можуть знати про Розумного? Все-таки від Вітьки? Тільки чи наважився б він? І чи про Розумного йдеться? Але якщо ні, то про кого?

При всій своїй пихатості Вітька боягуз, як є. І уявити, що він добровільно, власними вустами розповів про те, що зробив зі мною, без дозволу згори — складно. Але інших варіантів у мене немає. Не Розумний же пов'язаний із НИМИ насправді!

Хитаю головою й іду далі.

Але інформація до них потрапила. Отже, хтось її злив. Питання: хто.

Добираюся до ресторану швидко й, переодягнувшись у форму, виходжу до залу, щоб привітатися з колегами. День закручує мене, як ураган: руки не болять, лише трохи пощипує, коли ставлю на піднос чи перекладаю з нього на столи гостей тарілки з гарячим.

Час сповільнюється, коли на вечерю приходить Розумний у супроводі Анни й сідає… Куди? Бінго! За мій столик!

— Добрий вечір, бажаєте зробити замовлення одразу чи хочете вибрати? — рапортую з відчуттям, зі змістом, із розстановкою.

— Добрий вечір, Софі. Я буду салат із тигровими креветками й трав’яний смузі, — відповідає Анна й, стиснувши губи, дарує мені зовсім недобрий погляд.

Можете вважати мене жахливою ревнивицею, яка не має на це жодного права, і ще більш жахливою фантазеркою, але в ставленні Анни до мене щось змінилося. Наче я підсунула їй під ніс дитячу несподіванку в памперсі. Вона морщить свій кирпатий нюхальний апарат, яким її наділила природа, й відвертається до свого супутника, в одну мить змінюючи гнів на милість.

— Мені на ваш вибір, Соню, — киває Платон зараз явно Львович, і я, уклонившись, віддаляюся.

— З якого це часу ця офіціантка для тебе Соня? Ти завжди був офіційним... — долинає до мене капризне жіноче сопрано, і дуже шкода, що я не можу зупинитися, щоб підслухати відповідь.

Мені здається, він уже називав мене при ній Сонею, але точно згадати не можу. А якщо це так, то чому вона не запитала раніше? Може, вона знає про ту ніч, яку я провела в його будинку?

Тут моя фантазія, підкручена ранковими погрозами, малює чітку картинку: ревнива Анна з біноклем караулить свого ненаглядного Платона біля воріт. І яке ж її здивування, коли він приїжджає зі мною, ще й несе на руках від машини до будинку. Це вона, звісно, бачить у свій бінокль і тільки зараз помічає в мені загрозу. Тому що, якщо це не так, то я не маю уявлення, звідки вона могла дізнатися. Мій запалений мозок готовий вигадати ще купу подібних сценаріїв, аби тільки не повірити в те, що він сам розповів їй про все, що сталося. Чомусь мені здається, що такий, як він, не став би звітувати.

Соня-Соня, яка ж наївна твоя голова! Якщо чоловік любить, то й брехати не буде. А між чесністю та розповіддю про дівчину, яка ночувала у нього вдома (читайте, не родичку), межа занадто мала. Насправді сміховинна!

Але якщо він любить, то якого біса приїхав до мене під вікна у свій день народження?

Мене досі розпирає цікавість дізнатися, що ж відповів Анні Розумний, але я змушую свої ноги рухатися в правильному напрямку. Вбиваю замовлення в кіпер і крокую до другого свого столика. Там, до речі, пузатий чоловік самотньо глушить дороге віскі. Ледь встигаю підійти, щоб попросити не шуміти і в трьохсотий раз перепитати, чи не потрібна закуска.

— Не потрібна! — гаркає він, цокаючи склянкою об стіл, і манірним жестом велить мені піти.

Розвертаюся на п’ятах своїх робочих адідасів, але зробити крок не встигаю, тому що він хапає мене за зап’ясток і різко смикає до себе.

— Відпустіть, будь ласка, — знижую голос, але кажу достатньо голосно, щоб він почув. І чітко, щоб розібрав. Не хочу здіймати галасу й лякати відвідувачів.

— Всі ви баби однакові! — він тягне мене до себе під свій п’яний окрик, а я намагаюся повернути свою руку, не піднімаючи шуму.

Але де там! Гості, відчуваючи щось недобре, починають озиратися, і ситуація набуває розголосу.

— Будь ласка, відпустіть! — повторюю голосніше й твердіше, бажаючи припинити цей балаган.

— Сюди, сказав! Будеш слухатись! Ти ж тут для цього, га? — він намагається посадити мене собі на коліна, продовжуючи п’яно щось бурмотіти, а мені настільки огидно від усього цього, що навіть складно передати.

— Руки прибрав. — Зловісно-спокійно пророкоче поруч, і мені навіть не потрібно озиратися, щоб зрозуміти, чий голос так загрозливо розтікається, наче лава.

— А ти тут хто такий, мужик? — переключається п’яне щось із бравади на чоловіка, що стоїть перед нами. І, скоріше, від несподіванки через втручання, відпускає мене.

Не знаю, чому я не лечу стрімголов у роздягальню або хоча б до барної стійки, звідки персонал мовчки спостерігає за подіями. Але я, на свою дурість, ховаюся рівно за спиною Розумного.