Розділ 35

Водій Платона… Львовича підвозить мене до багатоповерхівки з пошарпаним виглядом того ж вечора. Я заходжу до під’їзду, піднімаюся на потрібний поверх і, вставивши ключ у замкову щілину, заходжу. Поліни вдома немає, і зараз мені шкода, що в неї робоча зміна в кав’ярні. Мені зовсім не хочеться віддаватися власним думкам і залишатися наодинці. А подумати, до речі, є про що. Але я відмахуюся від хмари думок, які без діла снують у моїй голові, і йду пити чай. Міцний чорний, зовсім звичайний чай із пакетика разюче відрізняється на смак від того, яким мене поїв Розумний. Але пора повертатися з безкрайніх небес на свою обітовану землю.

Мені дали кілька днів вихідних, щоб прийти до тями й щоб загоїлися руки. І цей жест нагадує про те, що останнім часом днів для відпочинку у мене побільшало. Не приведи Господи при Васильєві хоч би заїкнутися про погане самопочуття в натяку на додатковий вихідний — він би почервонів, як рак, і став схожим на димар. Не в тому сенсі, що став би схожим на трубу, ні. Пар би валив з усіх передбачених людським організмом отворів. А тут, ось вам. І можна було б сказати, що це лише для мене така щедрість. Але з робочого чату я дізналася, що після дня народження Розумного з температурою злягла Яна. На роботу вона, звісно, прийшла, пам’ятаючи реакції колишнього начальника. Але Розумний, побачивши її, відправив додому. Янка в чаті ридала смайликами, описуючи свій страх втратити роботу. Але ні. Судячи з сьогоднішнього дня, а сьогодні у нас понеділок, коли вона повернулася, він поцікавився її самопочуттям і побажав доброго здоров’я.

Окрім знання всіх ситуацій навіть за власної відсутності, робочий чат також інформативний щодо місцезнаходження шефа. От і зараз я дізналася, що він у ресторані. Не сам. З Анною. Вечеряють.

І, здавалося б, нічого такого. Але я відкидаю ні в чому не винний телефон до стіни й упираюся в напівпорожню кружку. І так хочеться помитися мочалкою до червоного там, де він торкався мене. Хоча навіть і через одяг.

Я могла б пошкодувати, що подзвонила йому, а він приїхав, тільки варіантів у мене не було зовсім. В очах починає щипати від власної дурості, доводиться закусити губу, щоб вологі доріжки не потекли по щоках. Але я зовсім із собою не справляюся. І зараз я дійсно рада, що одна. Не хочеться мені втішань. Та й дурниця це все. Я ж не закохалася в нього? Не закохалася. Не закохалася! Не закохалася!

Поліна приходить пізніше звичного, і хоча я вже лежу у своїй постелі, так її й не дочекавшись, вона стукає у двері моєї кімнати й, зазирнувши, заходить без запрошення.

— Спиш? — запитує.

— Ні, заходь, — відповідаю теж чомусь пошепки.

— Той хлопець, який постійний клієнт у моїй кав’ярні, пам’ятаєш, я розповідала?

— Ага! — киваю й підводжусь вище, приймаючи сидяче положення.

— Тож він запросив мене прогулятися. Я погодилася. Ось тільки розійшлися. Він провів мене прямо до під’їзду! — захоплено промовляє подруга з іскорками щастя в очах.

На мої губи мимоволі лягає усмішка. Я, підклавши під спину подушку, жестом вказую на край ліжка й чекаю подробиць.

Льоші двадцять шість, працює ріелтором у невеликій компанії. І саме їй ці двоє зобов’язані своїм знайомством. Чому? Бо його компанія зняла офіс навпроти тієї самої кав’ярні, і він пішов туди за кавою. А там моя Поліна вся така гарна! Вона й підкорила його сердечко.

— І тепер я взагалі не знаю, змінювати роботу чи ні… — сумно завершує подруга свою досить радісну історію.

— Думаєш, інше місце роботи може вплинути на його інтерес до тебе? — обережно, але рішуче зауважую. Приємне знайомство — це ж не привід перекроювати своє життя, чи не так?

— Не знаю, він мені просто дуже подобається… — говорить вона тихіше, ніж зазвичай, трохи із придихом. І в цій фразі той самий страх, який відчуває кожна дівчина, коли не впевнена у взаємності.

— Якщо він так часто до тебе заходить, то ти йому теж подобаєшся, — ділюся своїми припущеннями й додаю: — Та й гуляти запросив.

— Так, мабуть… — не впевнено хитає головою вона, ніби приміряючись до цієї думки. — Просто після мого Роми…

Ну так, Рома не того... Точніше, навпаки, того! Дурень, от хто він! Зустрічався з Поліною й паралельно мав стосунки з іншою. Жах. Поля закохалася в нього по самі вуха. Тут ми схожі...

— Не треба всіх під одну гребінку. Так далеко не заїдеш.

— А я й не хочу далеко. Мені б близько й потихеньку! — видає вона, і ми, нарешті, сміємося.

Деякий час ми обговорюємо мою поїздку до батьків, маму й брата. Я ділюся всім, звично вирізаючи з пам’яті справжню причину моєї потреби в грошах. Поліна думає, що я багато допомагаю родині, і по суті, це не зовсім брехня, хоча й правдою це теж не назвеш. Про гараж і Розумного я теж мовчу. Не навмисно й продумано, а просто не розумію, як розповісти це, не заглиблюючись у свою не надто яскраву сімейну історію. А подумати над цим до її приходу я не встигла. Більше думала про вечір… Про Платона… Про його руки, які вберегли мене. І м’який погляд серйозних сірих очей, що були спрямовані на мене...

— То що, Соню?! — смикає мене Поліна, і, судячи з виразу її обличчя, вона не вперше мене кличе.

— Вибач, замислилась, — знизую плечима, мовляв, нічого особливого, зі всіма буває.

— А ти мені нічого не хочеш розказати? — вона, мов качка, витягує шию і моститься на ліжку, приймаючи зручніше положення.

— Ні! — складаю руки на грудях і показую язика. — То що з роботою, ти мені скажеш, що вирішила, чи так і будемо блукати туди-сюди: то я забула спитати, то ти передумала?

— Тему змінила, так? — цокає вона, а я розводжу руками. Не те, щоб я дуже ховалася, але розповідати поки що нічого. Тобто взагалі нічого. Зовсім. — Ой, гаразд. Не буду щипцями за кишки тягнути! — благородно завершує вона, а я пирскаю.

— Ось дякую!

— Ага, будь ласка! Але кланятися не треба, я сьогодні надзвичайно добра пані! — продовжує Поліна, а я тягну руку, щоб кінчиком пальця постукати по її нахабному лобі.