Розділ 33

Роблю кілька кроків від дверей, якраз коли голоси затихають. Минаю вітальню, проходячи до кімнати, де вчора лікар Горунін обробляв мої руки. Не знаю, як її назвати. Вітальня номер два?

— Прокинулася? — у кріслі, яке вчора для зручності пересував Борис Володимирович, сидить абсолютно зібраний і зовсім не "домашній" Розумний Платон Львович.

Крісло стоїть на своєму звичному місці, а навколо панує стерильна чистота, ніби тут узагалі не ходять у взутті. Але навряд чи зараз на Розумному щось домашнє, як тапочки — швидше туфлі. Хоча… Ви здивувалися б? Я — ні.

— Так, дякую. У вас надзвичайно зручне… усе! — якби він не сидів переді мною, я б тріснула себе по лобі. Хоча, якби він тут не був, то й бити себе не довелося б. Як буденно зустріти господаря дому у його ж будинку, чи не так? Але, здається, не для мене…

Ловлю його посмішку, таку, ніби подаровану дитині на її незрозумілий порив. І гірко визнаю, що десь це справді так. Коли я хвилююся, починаю нести всілякі дурниці, які тільки спадають на думку. Хвилююся, а не ціпенію від страху, намагаючись не померти від крижаного холоду.

— Ти довго спала. Це добре після того, що сталося. Як ти почуваєшся зараз?

— Краще, — зізнаюся, чесно прислухавшись до себе перед відповіддю. — Зараз мені точно тепло й затишно.

— Невже тобі так мало потрібно для щастя? — раптом запитує він, акцентуючи увагу зовсім не на тому…

— А хіба потрібно багато? Вчора я замерзала в залізній клітці, а сьогодні тут. Так, я однозначно почуваюся щасливою — у безпеці, теплі, затишку й із вами. — Останнє точно було зайвим, але виду не подаю. — Я маю на увазі, як мені пощастило, що ви змогли вчора приїхати, Платоне Львовичу. І ще… Я вам так і не подякувала. Дуже дякую, не знаю, що б робила… Хоча неважко здогадатися… — збиваюся, бо в голові постійно спалахують картинки мого тіла, якому вже не допоможеш. — Загалом, я рада, що зустріч із біблейськими героями відкладається.

Розумний спостерігає за мною й моєю словесною імпровізацією, схиливши голову набік. Я здаюся йому забавною мавпочкою? Чи, можливо, королевою з його нічних фантазій? Стоп, Соню, припини нервувати! Добре хоч це я вголос не озвучила! Хоча ще не вечір, правда?

— Прошу, — нарешті промовляє він, і я трохи видихаю. — Ти, певно, голодна. — Це не питання, але я все одно киваю. — Маргарита, моя хатня помічниця, чудово готує. На тебе чекає бульйон. Я складу тобі компанію.

Він підводиться, зупиняючись поруч і вдивляючись у мене. Немов намагається прочитати щось у моєму погляді, а я дивлюся відкрито, не розуміючи, що саме він шукає. Не знаю, чи знаходить, але його рука піднімається, торкається мого волосся і заправляє пасмо за вухо.

— Ти, як літній день. Промениста, мила у своїй простоті й дуже тепла.

Його погляд зміщується на мої губи, і я розумію, що він зараз поцілує мене. І я відповім. Я хочу цього. Точно не зможу зупинити всі "але", які нас розділяють. Забудуся в його гіпнотичному сірому погляді й відповім. Не в знак подяки, а тому що це Він.

Розумний трохи нахиляється ближче…

— Платоне Львовичу, Демицький чекає вас, — грубий чоловічий голос врізається в наше зачарування, і Розумний вирівнюється, відходячи.

Момент зник.

Наступної миті, коли я дивлюся на нього, він знову абсолютно серйозний. На його обличчі не можна зрозуміти, що кілька секунд тому в його погляді тепліла ніжність. Тепер переді мною знову непробивний бізнесмен, який сам назвав мене променистою.

— Кухня за дві кімнати праворуч. Починай без мене, це не забере багато часу.

Залишаюся сама. Але ще раз прокручую в голові його останню фразу. І це обіцянка, що важить дуже багато. Адже він зовсім не зобов'язаний… узагалі нічого.

Я вже зробила кілька кроків у напрямку, де точно має бути щось смачне, але згадую про мобільний телефон. Він був у куртці, а куртка…

Захожу в кімнату, де ночувала. Може, її туди віднесли? Точно! Куртка лежить прямо на кріслі. Дістаю телефон і з подивом помічаю, що заряд залишився на сім відсотків. Знаєте, що це означає? Сім — це більше, ніж нуль! Вхідних викликів немає, але є повідомлення. З невідомого номера.

Серце прискорюється, і я нервово закушую губу… Сама не можу пояснити чому. Але коли відкриваю повідомлення, все стає більш ніж зрозуміло.

«Молися, суко».