Розділ 32

Він вкладає мене на ліжко величезних розмірів. Воно вже підготовлене: покривало акуратно складене на гостьовому кріслі, а ковдра відкинута вбік. Дбайливо вкривши мене теплою тканиною до самої шиї, Розумний проводить великим пальцем по моїй лівій брові, а його долоня мимоволі торкається щоки. Мимоволі… чи ні...

— Платоне, не йди… — звучить майже голосніше за тишу. І він, ще не дійшовши до дверей, але вже торкнувшись ручки, завмирає.

І я завмираю теж. Бо вперше звертаюся до нього так сміливо. І прошу особливого. Того, на що зовсім не маю права. Але, всупереч крикам мозку, що від тепла почав знову працювати, я тягну до нього руки, як дитина, ворушу пальцями, бажаючи, щоб він опинився ближче. Якщо вже божеволіти, то по-крупному.

Відстань долає швидко. У кілька кроків. Спершись долонею на узголів'я ліжка, він нахиляється до мене так близько, що дихання перехоплює, але зменшитися мені зовсім не хочеться. Хочеться, щоб він завжди був так близько до мене.

— Я хотів спитати завтра, — каже несподівано низьким голосом, — але зроблю це зараз. Ім’я. Скажи мені ім’я, Софі.

— Платоне Львовичу, я…

— Ім’я, Софі. Все, що мені потрібно знати, — це ім’я того, хто зробив це з тобою. Або імена. — Якби треба було розрізати сталь, тон, яким сказані ці слова, міг би стати тим інструментом, що беззаперечно впорався б із завданням.

— Я не впевнена…

— От поки не впевнена ти, впевнений я. Ім’я, Соню, — мій слух вловлює гарчання в його голосі, і я судомно видихаю.

— Вітя. Вітя Шестаков.

— Один? — його очі з сірого стають димчасто-сизими. Сталь у голосі дзвенить ще виразніше, але дивним чином це не лякає мене.

— Так. Це був… жарт, Платоне…

— Це був дуже поганий жарт. Треба навчити хлопчика гумору. Постарайся заснути. Тепер ти в безпеці, — останні слова він вимовляє вже м’якше, торкаючись кінчиками пальців моєї скроні. А я, наважившись, проводжу пальцями по його руці, яка доторкнулася до мого обличчя. Ледь помітно, але настільки відчутно, що мене ніби пробиває струмом.

Він таки залишає мене одну, і цього разу я не насмілююсь його зупинити.

Кручуся в ліжку досить довго. Чутливість до моїх долонь повертається, і вони, здавалося б, із кожною хвилиною саднять дедалі сильніше. Чомусь думки тягнуть мене до Анни. А якщо б тут була вона, а не я, чи залишився б він із нею?

Софі, звісно, вона б не опинилася на твоєму місці, дурна! Просто тому, що така жінка сама обирає собі компанію. Впевнена, вона обирає з особливою ретельністю, починаючи від продуктів харчування і закінчуючи чоловіком, із яким спить. Розумним.

І як би я зараз не намагалася порівняти батат із посередньою високоврожайною картоплею белла росою, тобто із собою, це марно. Хоча існує картопля Анна, і вона зовсім не вишукана. Ту їла, тож, може, і її пережую?

ʼСтоп-стоп-стоп! Зайняті чоловіки — табу! У пам’яті ще свіжі спогади про Петра Слободського. Красивий, статний, освічений. Мені, першокурсниці з невеличкого містечка, він здавався принцом на білому «Део Ланос». Він красиво залицявся, був дуже ввічливий і уважний. Не наполягав на більшому, що для мене, домашньої дівчини, було просто неприпустимо. І лише одна річ у ньому була дивною: він не давав жодної своєї соцмережі, хоча й не заперечував, що вони у нього є. Те, що це було дивно, я зрозуміла пізніше. Тоді це здавалося загадковим…

У думки вриваються негучні голоси, і лише зараз, потерши кулачками очі й шикнувши від садніння болю, я розумію, що за вікном уже ранок, а я, зморена подіями, заколисала себе власними думками.

У горлі дере, і дуже хочеться пити, тому я встаю, підтягуючи на собі чужий затишний светр, і, відкривши двері, виходжу.

Адже я не полонянка, правда?

Вітаю, мої вогняні!
Рада повідомити, що сьогодні діє знижка на щойно завершену унікальну історію забороненого кохання українського спецпризначенця та східної жінки! Усіх, хто полюбляє емоції на межі, розкриття заборонених бажань, реальність на книжних сторінках запрошую!

Неприпустимі почуття, небезпека, переслідування та палкість справжнього кохання.

Гарантую: ви відчуєте все

Східна леді

Я — мусульманка, яка готується до втечі від жорстокості чоловіка заради себе та своїх дітей. Роками скута традиціями, я навчилася ховати вовчицю під маскою покірної вівці. Залишилось лиш поцупити три паспорти, як…
— Навіщо вони тобі, Іхман? — пронизує тишу голос з чутним акцентом.
Андрій — український спецпризначенець, професійний військовий, що увійшов у будинок тілоохоронцем мого чоловіка.
Обертаюсь, тіло сковує від страху, горло дере відчай:
— Я віддам вам усе… Віддам, що завгодно, тільки не кажіть нікому, благаю вас!
Андрій ступає ближче. Його зелені очі по-котячому мружаться, роздивляючись мене, наче вперше.
— В моїй країні чоловіки не беруть з жінок плату за допомогу.
• • •
Події у цій книзі відбуваються у мирний час. Будь-які збіги з реальними людьми є випадковими.

В тексті є: справжній чоловік, розумна героїня, відверто та емоційно, небезпека та гострі емоції

Більше візуалізацій, новин про книги, а також трохи особистого
у моєму інстаграм: roshal_shantie