Розділ 29

Загалом, години ще через півтори я зрозуміла, що дев'ятнадцяте це століття, чи двадцять перше, а рудим жінкам однаково тяжко. Підходжу до того чарівного місця, де мережі вдавалося пробитися та перевіряю телефон. Сонька в пошуках мережі. Як звільнюся, так і зніму фільм під цією кодовою назвою. Якщо натрапите, знайте, на реальних подіях знято, навіть якщо після титрів не напишу.

Мережа не уловлюється. Я кілька хвилин заворожую телефон залишками магії, що передалася від живших колись рудих відьом, тільки нічого не змінюється. І залишається тільки гадати — він приїде, але нічого не відправив, подумав, що жарт чи надіслав відмову, яка не може прорватися крізь оточившу металеву перешкоду.

Сильніше за усе, звичайно, давить невідомість. Ходити з кута в кут, не розуміючи, розраховувати на швидкий порятунок чи чекати довбаного Вітьку Шестакова. Я готова чекати скільки завгодно. Розуміти б тільки, що дочекаюся та не закоцюбну тут. От вже скотина мухобійна! Спочатку він мух гіпнотизував, а тепер з мене знущається! Від мухи до Соні різниця виявилася просто в декілька років!

Коли закінчується і злість, я знову підпираю собою й без того здатну триматися стіну, привалившись до неї спиною.

Не знаю, скільки минає часу. Я більше не рахую секунди та не дістаю телефон. Я просто сиджу в очікуванні, коли нарешті закінчиться ця нескінченно довга ніч.

Чую, як знову шарудять колеса в дотику з землею. Повертаю голову на звук і відходжу від воріт. Витягую телефон, вмикаю ліхтарик та нашвидкуруч хапаю величезну дерев'яну палицю, котру трохи раніше помітила в кутку.

Нагостривши вуха, розрізняю, як грюкають двері автомобіля і хтось підходить до воріт. Ще за кілька хвилин чую грубі удари по замку й не відчуваю себе від страху та холоду. Пальці скувало і єдине, що хоч трохи тверезить – це дрібні тріски, які врізаються під шкіру. Але ціпок від цього не випускаю. Навпаки, стискаю сильніше. Якщо біль відчуваю, значить жива, правда ж?

Металеві двері обережно рухаються назовні, відчиняючись, і я не знаю, хто тягне їх на себе: той, на кого я чекаю чи той, кого хочу гепнути. Розумію, що моя фора в несподіванці, адже той, хто прийшов, поки мене не бачить. Гучно цокаю, що не стала спиною до іншої стіни, аби мати змогу вдарити нишком, коли невідомий тільки зробить крок. А після докоряю собі за те, що цокнула. Геніальна я!

Але світло проникає відразу і це я не врахувала. Від довгого перебування в темряві буквально перетворилася на крота й мружусь, хоч і намагаюся розплющити очі. Я не бачу, хто саме дивиться на мене з того боку.

І здригаюся від цілковитої несподіванки. Хоча, здавалося б, куди більше, а? А от є куди!

— Платоне Левовичу, тут дівчина.

Примушую себе розліпити повіки та подивитися, зрештою, на того, хто має бонус у вигляді зору, зовсім пропустивши сказане ним. Чоловік років сорока п'яти стоїть навпроти й вкладає пістолет у кобуру. За ним ще кілька, а потім я бачу його. Розумного. І нарешті видихаю. А разом з видихом сльози, наче град, котяться моїми щоками.

Він підходить ближче і вдивляється у заплакані очі. Забирає з рук мою нашвидкуруч зібрану зброю, а потім... Він мене обіймає. Так міцно, що останнє повітря залишає легені, а відчуття тепла змушує мружитися.

В емоціях стискаю брудними, запорошеними руками його чисте, напевно з хімчистки пальто й ховаю обличчя у його комірі. І мені зовсім не соромно. І більше не страшно.

Я… В безпеці.

Вітаю вас з прийдешніми святами, мої незрівнянні вогняні дівчата!

Нехай вони проходять тепло та спокійно, у колі найрідніших людей. Нехай Новий Рік принесе жадане. Огорне вулиці миром, домівки світлом та радістю заповітної зустрічі у наших сім'ях. Перемоги, щастя та щирого сміху. Люблю вас та міцно обіймаю, любі!

Ваша Рошаль Шантьє ♡