Розділ 25

Увечері шкандибаємо до місцевого магазину за продуктами з написаного материнською рукою списку.

— О! Сонька! Ну і як там у місті? — гальмує на розі Вітька Шестаков, мій однокласник та причина зітхання дівчат, що вчилися на рік молодше.

Вітя, що називається крутий. І нічого в ньому немає з того, що може сподобатися. Він невисокий, не широкоплечий, досягненнями не блищить, цілей не ставить і розумом, прямо скажемо, дуже посередній. Але що вміє робити краще за інших – це хвалитися!

От правда! З будь-якої дрібниці, скільки я пам'ятаю, Вітя Шестаков міг влаштувати цілу виставу і справити справжній фурор на оточуючих. Одного разу, класі в шостому, він приніс з дому муху. Мертву. Ймовірно, вбиту мухобійкою. Так от, він назвав себе володарем комах, бо муху вбив силою думки, а не по-звірячому, як усі – газетою. Він переконував решту, що знає, як влаштований їхній мозок і навіть може намалювати. І намалював! От ви, до прикладу, знаєте, як виглядає мозок мухи? От і ми не знали, а Вітя знав! Коли вчителька це почула, повела його до шкільного психолога. Та, за розповідями, посміялася і відпустила хлопця з гарною фантазією на урок. Директор посміявся теж, але пояснив, що не треба тягати до школи все, що заманеться.

Наступним Вітіним успіхом було те, що на літо він поїхав до американської родини та жив у них всі канікули. Всі обступили однокласника та розпитували що ж там такого, що від нашого відрізнялося. Виявилося – усе. Є порода тварини – котопес – чи то собака, чи то кішка. Але ніде, крім Америки, не водиться. І він такого особисто гладив! І хотів навіть додому забрати, але ж от халепа, клімат наш їм зовсім не підходить. Пожалів добрий Вітя тварину і не став забирати в далечину. Мультик «Котопес» ми подивилися пізніше.

Потім він грав у футбол з Андрієм Шевченком і, звичайно, Андрій програв йому по пенальті; пробувався на роль у кіно, але кинув цю згубну справу, хоча йому запропонували головну роль в якійсь перспективній на той момент стрічці.

А одного разу Ніка Прохорова похвалилася, що плавала з дельфінами. О, що почалося! Вітя звинуватив її, що їй начхати на тварин і вона, нездара, їх мучила. От. А він, як та сама Бріджіт Бардо, виступає за захист та права й ссавців також!

А потім уже пішло легше. У Вітька сталася перша бійка, з’явився перший плеєр, перший телефон, перша дівчина, перший секс і… Та все, що відбувається з людьми, котрі ростуть. Але лише про перемоги Віті шуміла вся школа. Вчителька продовжувала водити його по кабінетах, психолог знизувала плечима після виховної бесіди, а директор, суворо насупивши брови, без кінця вичитував недбайливого учня. Вітя тільки радів: галас приносив йому більше пліток, а значить, і популярність. Сумнівну, звичайно, проте іншої в нього не було.

Недолюблений, не отримуючи бажаної уваги від батьків, він вихоплював будь-які часточки зацікавленості абсолютно чужих людей.

Вітя не пішов вчитися далі, не став вступати навіть до училища і він – головний приклад для мого брата на підтвердження того, на кого можна перетворитися не маючи мети та просто від неробства.

Любов, якої бракувало раніше, переросла в зневагу до оточення. Очі більше не спалахували радістю, а покірність – це все, чого він бажав від інших. І отримав, хоч і ходив у шістках.

— Ти ж був там. Стоїть Харків і завжди стоятиме. — Неемоційно відповідаю та, схопивши брата за руку, обходжу хлопця.

— Ти мені, Сонько, зубами не клацай. Мати все передала тобі? — крива знущальна усмішка спотворює й без того негарне обличчя.

— Передала, — я дивлюсь відкрито. Не хочу, аби вважали, що боюся. Боюся – отже, зломлена, а це не так.

— От і запам'ятай краще. Або запиши, аби не забути.

— А я на пам'ять не скаржуся, — парую, не відводячи очей. Але руку Паші тримаю міцно.

— От і чудово. А то дивися, знайдемо на вас управу. — І очі його зиркають на того, кого я так сильно хочу зараз сховати.

Киваю, щоб не накаляти обстановку та, розвернувшись на п'ятах, завертаю за ріг і заходжу в магазин. Брат не каже ні слова, звик до подібних сутичок. Він більше не ставить запитань і це лякає найбільше. Імовірність, що він в курсі набагато вища за заспокійливі думки про його наївність.

Назад повертаємось без ексцесів. І лише ввечері, повечерявши, посміявшись над смішними байками, що я принесла з роботи і відправивши Пашку спати, питаю у матері, чи чіпляються на вулиці до неї. Цим я підставляю себе, про що негайно шкодую. Не хотіла ж хвилювати і Паша не розповів би. Він дивним чином шарпає їй нерви самостійно, а від чужих хвилювань береже. Та приховати ситуацію біля магазину вже не вдається.

— Їдь звідси, Соню, — наполегливо просить мама, прикладаючи до серця руки.

— Ти чого, ма? Куди їдь? Він без наказу мене не чіпатиме, — навіть здригаюся від такої пропозиції.

— Неспокійно мені, Сонь. Все що завгодно може статися. Їдь, дочко. Їдь.

І цього ж вечора я збираю сумку та в ніч виходжу з дому. Не тому, що згодна, а тому, що не хочу вступати в суперечки і всю ніч відпоювати маму заспокійливим. Прикро, що навіть із Пашею не попрощалася. Він образиться, але сподіваюся, вибачить.

Остання електричка звідси йде пізніше, ніж із міста сюди. І я б обов'язково встигла на маршрутку, якби не машина, що раптом переді мною зупиняється.

Бріжі́т Анн-Марі́ Бардо́ — французька кіноартистка, фотомодель, співачка, танцюристка, автобіографістка. Секс-символ 1950-60-х, з початку 1970-х — активістка руху за права тварин, засновниця й голова фонду захисту тварин «Fondation Brigitte Bardot».