Розділ 23

«Я не вдома, Платоне Левовичу. І на Вас теж напевно чекають в іншому місці».

Підписувати не стала. Це в нього фішка така чи думає, що в мене клепки не вистачає і я не здогадаюся від кого? А може, взагалі розсилка?

«Де ти?»

В якому сенсі де? В Тараканівці! А яка, власне, взагалі різниця? Ні, ну правда! Це ж мій особистий час, я вільна робити те, що забажаю. Як і він повинен зараз святкувати в якомусь навороченому заміському котеджі, в якому є… та все! Все, що тільки можна уявити.

Контраст між нами зараз відчутний ще гостріше і я мимоволі згадую Анну, коли побачила її вперше: ідеальна шкіра, довге гарно зачесане волосся і вбрання, продумане до деталей.

Зітхаю і пхаю телефон назад у кишеню, так і залишивши адресанта без відповіді. Замість холодної, але розумної залізяки тягну за собою брата, прямуючи на кухню. Розставляю тарілки, поки Пашка щебече не замовкаючи. Мама дістає зі старезної пошарпаної духовки курку і аромат печеного м'яса ще сильніше заповнює простір. Перекладає птаха з дека на блюдо й ставить на стіл, поруч з'являються картопляне пюре та соління. Красаааа...

Обговорення за столом крутяться навколо життя нашого селища, Пашкиного навчання. Мама розповідає, що з холодами почало знову тягнути поперек, але вона рятується поясом із собачої шерсті. Не знаю, може, й справді допомагає, та звучить, як минуле сторіччя. Їй би до лікаря зі спиною звернутися, але мама продовжує опиратися, наполягаючи, що й так згодиться. Це лише сильніше злить, та я безсила.

Коли стрілка годинника рухається до опівночі, мама відправляє брата спати. Той, звичайно ж, опирається, проте програє й, невесело похнюпившись, тупотить до своєї кімнати. Я наливаю ще по чашці чаю і деякий час кухню заповнює мовчання.

— Наступного разу він сказав, що хоче більше, Соню, — понурено шепоче мама, а потім опускає голову у стомлені руки.

— Наскільки більше? — ледве зубами не клацаю, настільки мені прикро.

Душею кривити не буду, чогось такого я й очікувала. У нас щорічне підвищення тарифу відбувається. Як комуналка.

— У півтори рази…

— Вау, цього разу по-крупному… — зітхаю і нічого більше не говорю.

— Сонечко, я тут подумала… Давай бабусину каблучку продамо, а? — яку саме каблучку має на увазі моя мати вгадувати не доводиться. В нас же не ювелірний дім.

— Навіть думати про це забудь, — надміру суворо дивлюся на неї. Це не перша наша розмова про це. І я знаю, що не остання. Однак хотілося б рідше повторювати одне й те саме.

— Вона все одно лежить без діла…

— Мам, це моя каблучка. Мені її бабуся залишила. Бодай щось дороге нашій сім'ї має залишитися? — щоразу знову й знову ті самі аргументи, ті самі слова. — Ми й без того на початку все розпродали: і твої прикраси, і мої. І татів годинник, і його армійський ніж. Та навіть настінний годинник…

— Антикваріат, доню. Новий повісимо, ну, коли все налагодиться, — вона м'яко і дуже сумно посміхається. Знаємо ж обидві, що годинника немає вже років шість. Продали, коли вони тільки-но до нас заявилися. Натомість поставили невеликий будильник на столик, щоб щось перед очима майоріло. Та й все.

— Отож і достатньо виносити речі з дому. У Пашки ланцюжок від діда, в мене каблучка від бабусі і продавати це не потрібно. Досить про це, будь ласка, мамунь, — прошу якомога м'якше і вона, змахнувши сльозинку, киває.

— Дуже складно у твоєму ресторані? — запитує, трохи заспокоївшись. Підсуває до мене печиво «До чаю» і укладає підборіддя на руку.

— Ні, — хитаю головою, відпиваючи з чашки, — Навпаки, з новим керівництвом полегше стало, зрозуміліше.

— Це добре, коли начальство не займається самодурством.

— Так і є. А твоє в'язання як?

В мами золоті руки. Раніше вона шила сукні та костюми на замовлення в тітки Лізи у невеличкому кіоску, обладнаному під швацьку майже фабрику. І вивіска зустрічала «Швацький дім». Ага, наче як у Лондонах і Парижах...

Якщо коротко, там було не надто тепло й потім, коли підкосило здоров'я, так багато сидіти за машинкою мама вже не могла. Знаю, що досі собі докоряє, але для них з Пашею все ж таки краще бути ближче одне до одного. Поки що я не можу перевезти їх до Харкова, а у зв'язку з нововведеннями у вигляді підвищення тарифу, горизонт успіху в цій справі тікає від мене все далі. Непроглядне таке майбутнє, в яке я досі намагаюся вірити. Все ж таки теплилася в мені надія, що підвищення не буде, але ні. Свого не проґавлять, а відмовити я не можу.

— До Нового року буде більше замовлень, братиму максимально. Скільки можливо, — мама наче виправдовується і я знову відчуваю провину, що не можу забезпечити нас повністю, — а вакансії маркетолога не переглядала?

— Немає там нічого, — відрізаю, неприємно примружуючись, — та й оклад на початку мінімальний. Це мені не підходить, — я спеціально наголошую на цьому «я», умисне обминаючи формулювання «ми», аби мама не сприймала на свій рахунок.

Вона похмуро киває, кілька хвилин між нами звучить лише тиша, а потім питає:

— А підвищення це твоє нове начальство вручило вчасно! Дуже доречно! — на губах легка усмішка, вона хоче підбадьорити мене і всередині розливається тепло.

— Згодна! — хапаюся за цю тему міцніше, бо хочеться відволіктися. Нам обом це потрібно. Якщо я хоч на роботі та з Полькою про інше говорю, то все мамине життя крутиться… тут. — Я була дуже рада! І Яна наша, ну яку адміністраторкою поставили, дуже хороша дівчина. Доброзичлива, чесна і дуже щира. Мені пощастило!

— Цікаві рокірування у вашого директора… — бурмотить задумливо.

— Та й що поганого в цих змінах? Я, наприклад, від них лише виграю!

— Та це я так, — махає рукою в незграбному вибачливому жесті, — вередую. Поганого просто стільки, що складно вірити в щось хороше… — зараз вона ділиться тим самим, глибоким, що зберігається в душі.

— А треба вірити, мам. Обов'язково треба! Ми впораємося, чесно-чесно і точно-точно!