Розділ 22

Зміна закінчується добре. Розумний видає премію з нагоди свята, плюсом лягають гарні чайові і я задоволена їду на нашу з Поліною квартиру. Забираю складену з вечора сумку та зайцем скачу на останню електричку, яка везе мене додому. По-справжньому додому, де я проведу вихідні з мамою та Пашкою.

В електричці тепло й людей небагато, тому я займаю місце біля вікна і пхаю сумку на багажну полицю. Сівши, розмотую дротові навушники та, запхавши їх у вуха, вмикаю музику. Якщо не підключатися до вай-фаю і не оновлювати стрічку соцмереж, рівня заряду має цілком вистачити.

Думки забирають мене далеко звідси, глибоко простягаючи свої щупальця туди, куди нікому іншому немає входу. Згадую, як дзвонила мені мама, коли вони заявилися до нас уперше. Тоді ми були розгублені й буквально не знали, що робити. Ще не відійшовши від смерті тата, мали розхльобувати проблеми, що навалилися на нас сніжним комом. Без перебільшень. На пару, з якої старенький викладач літератури великодушно відпустив мене поговорити телефоном, я не повернулася. Навіть сумку не взяла. Як схопила куртку в гардеробі, то так з телефоном і побігла. Добре, що одногрупниця склала мої речі й залишила в секретаріаті. І що гаманець був у кишені кофти теж пощастило. Побігла стрілою на вокзал та першою ж електричкою приїхала додому.

Маму знайшла на кухні в істериці. Вона цідила другу порцію заспокійливих крапель у склянку з водою. Пашка ж знаходився у кімнаті й намагався не майоріти. Він сидів наляканий, розгублений...

Молодший брат, мама, яка перебуває у стресі, і я… Першокурсниця, котру завжди обожнювали батьки. Домашня дівчинка – хорошистка. Тоді мені довелося різко подорослішати та взяти все у свої руки.

У мами на нервах почали з'являтися хвороба за хворобою, а Паша… Він залишився сам по собі. Тому що я вже не могла приїжджати кожні вихідні. Разом із навчанням у мене з'явилася робота, куди я бігла після пар.
У зоомагазині за п'ятнадцять хвилин ходьби від університету була відкрита вакансія подай-принеси, але мені дуже підходив графік, а в перервах я встигала вчитися. Потім ще одна робота на вихідних та друга частина другого курсу промайнули, як у тумані.

Не хочу більше згадувати. Досить.

Витягаю навушник і вітаюсь з бабусею – божою кульбабкою. Може й добре, що з'явилася компанія?

— Яка Ваша зупинка, любонько? — цікавиться пані похилого віку, дістаючи з сумки пиріжок та простягаючи його мені.

— Дякую, — усміхаюся вдячно, а мій шлунок привітливо бурчить. М-да, не надто красиво, — Моя – кінцева.

— От і добре. Разом і доїдемо, — я киваю, бо рот зайнятий жуванням. Дуже смачно.

Я хвалю її їжу через кілька секунд як ковтаю шматочок, і тепер уже задоволено усміхається вона. Жінка розповідає мені про свою дочку, яка переїхала на іншу частину нашої країни й навіть показує фото онуки – кумедної рожевощокої дівчинки з двома хвостиками та ластовинням на личку. На вигляд їй років п'ять – шість. І у своїй правоті я переконуюсь, коли бачу фото, на якому дівчинка стоїть навпроти будівлі школи з двома святковими бантами, у вишиваночці та стискаючи в руках невеликий гарний букет. Поруч із тепер уже школяркою стоїть гарна жінка, а позаду чоловік.

Бесіда, яка ні до чого не зобов'язує, огортає легкістю й підіймає настрій. Я щиро радію успіхам онуки незнайомої мені жінки у школі та на танцях, куди її віддали пів року тому.

І я знаю, що життя, воно крутиться не лише навколо роботи та сімейних труднощів. І ця, здавалося б, елементарна думка повертає мене у спогади не такі далекі, але настільки теплі…

У чарівну атмосферу сімейного ресторанчика в самому центрі міста-мільйонника, в якому час сповільнюється із приємною швидкістю. Навпроти мене — Платон і я, ошатна, як справжня принцеса, котра потрапила у казку, дозволяю собі зачаруватися на один-єдиний вечір. Забутися. Тому що... так сильно хочеться.

Таке містке слово «хочеться», а скільки за ним стоїть. Я от не можу купатися у своєму «хочеться», тільки борсатися. А борсатися я, якщо бути чесною, порядком втомилася.

Електричка гальмує на кінцевій, але я продовжую сидіти, пропускаючи тих, хто особливо поспішає. Виходжу однією з останніх, допомагаю Валентині Данилівні спустити сумку та, попрощавшись, сподіваюся встигнути на останню маршрутку. Вона збирає тих, хто зійшов з поїзда тому, якщо її проґавлю чи буду недостатньо швидкою ланню, доведеться викликати таксі або йти пішки. 

Встигла. Влетіла, ледве не отримавши по носі дверцятами. Водій уже збирався від'їжджати. І хто сумнівався? Я і запізнення – ми нерозлучні!

Вдома, біля самих воріт невеликого будиночка з дахом, що бачив життя, мене зустрічає мама.

— Нарешті, рідна. Без тебе зовсім несила, — слабко посміхається вона своєю побляклою через події посмішкою.

— Ми впораємося. Чесно-чесно, мам, — підтримую, як можу. Хоча обидві розуміємо, що кінець настане тоді, коли вони дозволять. 

А вони не дозволять.

Озвучувати сумну даність не хочеться, тому я підхоплюю матір під лікоть та веду в тепло. Надворі ще не зима, тільки двадцяті числа листопада, проте ввечері холодно, а їй не можна переохолоджуватися.

— Приїхала! — стрибає на шию Пашка, який чи не вищий за мене тепер. — Мама не дозволила мені вийти! Знову шепотілись, так?

Я розтріпую його неслухняне волосся п'ятірнею та цілую в щоку. Брат вважає себе головою родини й дуже сердиться, думаючи, що його сприймають за дитину і не посвячують у різної складності питання. Загалом він має рацію, проте нехай хоч у його житті не буде серйозного головного болю, а батько для нього – ідол, а не пройдисвіт, що прирік свою сім'ю.

— І нічого ми не шепотілися, — відповідаю, округливши очі у робленому здивуванні, — Пошепочешся тут! Ти ж усюдисущий, Пашо! Від тебе нічого не приховаєш! — звітую, наче нашкодивше дівча.

— Правда? — мружиться недовірливо, але тут спрацьовує, що він уже давно мене не бачив. Образа зникає, поступаючись місцем дитячій радості.