Розділ 21

— Доброго ранку, — вітається начальство, увійшовши в ресторан після Анни. — У нас позачергові збори? — він озирає нас поглядом, але вже явно розуміє в чому справа.

Під супровід наших очікувальних очей, Розумний проходить углиб зали й, знявши пальто, повертається до народу. Анна, якщо вам цікаво, знаходиться поряд.

Вчора, коли я повернулася в ресторан, то встигла лише відзвітувати, що подарунок куплений і одразу взялася до роботи. А от кістки начальству перемити не встигла, проте робити це сьогодні немає ніякого настрою – в нього ж свято сьогодні, тож цим його і вітаю – залишаю колег без колючих подробиць.

— Платоне Левовичу, — несміливо озирнувшись на нас, бере слово Яна Галаган, — ми хотіли б… — вона прокашлюється і наступна фраза звучить сміливіше, — Хотіли б привітати вас з Днем народження. Бажаємо Вам всього найкращого і побільше, нехай усі мрії збуваються, а всі справи складаються найкращим чином.

— І удачі, Платоне Левовичу. Багато-багато, — додає Рита і це звучить дуже-дуже мило.

Чоловічих губ торкається вже знайома мені посмішка, але я осмикую себе від розглядання. Зі зрозумілих причин.

— Дозвольте вручити невеличкий подарунок, — обережно промовляє Ліза, Розумний киває.

Йти доводиться нам двом і я, — прошу повірити на слово, — із задоволенням передала б таку честь комусь іншому. Будь-кому, але не перекидати ж коробочку, як гарячий пиріжок! 

Почуваюся так само як тоді, коли шестикласникам в одинадцятому грамоти вручала. Почесно прямую, переходячи залу, ніби на шкільній лінійці, а він погляду від мене не відводить. Відчепись, Розумний!

— Вітаю Вас, Платоне Левовичу, — щебече задоволена Ліза, вручаючи букет.

— З Днем народження, будьте щасливі! — бажаю абсолютно сердечно і абсолютно мимоволі широко посміхаюсь. Лише тому, що сірі очі беруть у фокус мої.

Охх... Розумний…

— Щиро вдячний, — голос виходить хрипким, а погляд не відпускає мій, — Щиро вдячний усім вам, — він м'яко киває Лізі, наче щойно збагнувши.

Анна раптом кладе долоню на його плече ззаду. Цілковито незначний жест, який не ховається від мого погляду. Тому що зараз вона дивиться просто на мене. Відкрито і, як на мене, хижо. Позначаючи територію.

«Ой, господи боже, тільки не пісяй на нього!» — хочеться закричати мені, але в душі лише дивуюся реакції цієї жінки, що спустилася до нас з обкладинки новомодного глянцевого журналу. Ну справді до мене ревнує? Пфф... не смішіть!

Мене поряд з нею ближче поставити і все одразу стане зрозумілим. Наші зі Левовичем переглядки – ніщо інше, як інтерес. Це як торкнутися недоторканого, знаєте? Цікаво, трохи кумедно і... не треба потім зовсім. Тому що ми різні.

Як… не знаю, як що.

Сонце та місяць століттями дивляться одне на одного двічі на добу: коли сонце займає небосхил і коли місяць змінює його. Але вони ніколи не зможуть бути разом, навіть якщо дуже сильно захочуть. Вони ж представляють собою два різних протиставлення, які неможливо уявити разом; водночас на небі.

От і ми. Я завжди буду навпроти — з боку персоналу; тоді як він завжди являтиме собою еліту суспільства. І ми можемо вечеряти в ресторані, можемо навіть одного разу прокинутися в спільному ліжку. Винятково в експериментальних цілях. Тому що така як я завжди буде на крок далі, на щабель нижче і йому вистачає розуму, аби це розуміти.

У своїх думках я зовсім прослухала промову, яку віщає Розумний. Але там нічого такого. Багато бла-бла-бла про те, наскільки йому приємно і несподівано та інше-інше-інше. Анна стоїть трохи позаду, всім своїм виглядом демонструючи гордість від того, в якій позиції вона знаходиться. Треба ж, зараз вона здається мені трохи зарозумілою. Наскільки ж все залежить від точки зору, правда ж? Тому що це, напевно, не так. Вона посміхається, очі сяють, а руки, сплетені між собою в долонях, опущені вниз. Вони дуже гармонійна пара, але не визнати, що у грудях трохи дряпає, не можу. Дряпає. І від цього самій від себе гидко.

— Любий мій Платоне Левовичу! — захоплено бринить з-за дверей і ми, от справді, ошелешені, повертаємо голови наче за наказом. Це Стригівна мчить, розкинувши убік руки, ніби вона ось-ось потопить шефа у своєму декольте. — Що ж ви мене не покликали, мої хороші! — вона жартівливо насварює нас пальчиком, а-ля така собі мамина подруга, котра застукала вас на кухні за другим шматком святкового торта. — Подарунки від нас Вам уже вручили? Чудово! Дівчата і хлопці зробили правильний вибір, все, як я наказувала! Вони у нас дуже виконавчі! — і ось тут у мене просто дар мови пропадає. 

Ні, ну ви бачили? Оце нахабство!

— Дякую, Євгеніє Олегівно, — стримано вимовляє бос, але щось у тоні його голосу… Здалося?

— Анно, привіт, ви маєте чудовий вигляд. Втім, як завжди! — продовжує розсипатися в реверансах керуюча і спостерігати за цим відверто бридко.

— Наступного разу, Євгеніє Олегівно, — перебиває катавасію Ліза, — приходьте раніше, щоб встигнути вручити подарунок!

— Обов'язково, люба, — ш-щ-чо, вибачте?! — Але тепер я знаю, що на вас можна покластися! — муркоче у відповідь.

— А Ви бачили кулон, Євгеніє Олегівно? — мимоволі вилітає з мене.

— Звісно, я бачила. І навіть за запізнення тебе не сваритиму, Лукʼянова, — у її голосі невдоволення, а я посміхаюся. Що хотіла – вже сказала. — Ще раз прийміть наші вітання, Платоне Левович.

Відлуння привітань звучить голосами колег, доки ми остаточно не розходимося. Я йду перевдягатися, решта залишаються у залі.

— Ти бачила, яке стерво? — Яну я розрізняю виключно за голосом, адже в цей час через голову знімаю водолазку. — Ти мала рацію: вона злилася, бо нічого йому не приготувала! — вона ходить з боку в бік, розмахуючи руками.

— А чого ти від неї чекала? — знизую плечем. — Зрештою, все пройшло добре.

— Ага, крім злої відьми! А Анна й справді неймовірно красива, — шепоче, коли повертаємось до зали.

— Так, дуже, — погоджуюсь і йду приймати замовлення. Якраз і красу ближче розгляну.