Розділ 19

Сума зібралася пристойна, що дуже мене підбадьорило. Й без того відповідально обирати подарунок від усього колективу, а з крихт — це було б ще тим завданням!

Десь у пообідній час, коли в залі залишається сидіти кілька столиків, і затишшя обіцяє тривати з годинки півтори, я тихенько йду переодягатися та вислизаю через чорний вхід.

Все обертаюсь, наче злодійка, побоюючись, що ось прямо зараз, де не взявся, з'явиться Розумний й відчитає мене за те, що ухиляюсь від роботи. Взагалі-то частково так і є, проте оскільки так вирішив колективний розум, мені не надто вже й соромно. А якщо зовсім відверто, то не соромно абсолютно.

Через пів години плентання я бачу той самий ювелірний магазин, який показала нам Яна. Я маю вкластися в зазначену суму, але це не здається проблемою.

Тільки рівно до того моменту, поки усміхнена консультантка не проводжає мене до вітрини, де зберігаються потрібні мені прикраси. Золото біле, жовте, каміння абсолютно різної від нечуваної до мінімальної вартості. Товщина, довжина, вага. І на всі ці запитання дівчина чекає відповіді, не бажаючи полегшувати мою долю.

— Чекайте, — перериваю безупинне миле каркання.

— У мене є отака сума, — я вбиваю цифру на калькуляторі свого старенького смартфона та повертаю до неї. У гостей навчилася. Вони ніколи цифри не озвучують, лише показують на телефоні чи шкрябають на серветці. І ці серветки зі шкарубинами неодмінно забирають із собою, — мені потрібні чоловічі запонки. Це подарунок колективу, тож суму обумовлено, — припиняю подальші пропозиції та вмовляння.

Дівчина, придушивши в собі невдоволення, — а я її чудово розумію, — веде мене до однієї з дальніх вітрин. Набагато далі від тієї, до якої мене спочатку підвели. І я заспокоююся: ціни прийнятні й мені цілком вистачає.

Окидаю поглядом вітрину, знаходжу ті запонки, котрі Яна знайшла в їхньому інтернет-магазині й прошу показати їх ближче. Вони непогані, але, якщо придивитися, видно неакуратність виконаної роботи. Це мене і бентежить. Задумливо воджу очима по склу, доки не зачіпляюся за притихлу біля лівого верхнього краю пару.

— Ось ці можна ближче, будь ласка?

— Ну звичайно, — вона, знову натягнувши оксамитові білі рукавички, тягнеться за прикрасою, котра мені сподобалась. — Гарний вибір. Якщо ви хочете знати мою думку, — вона робить паузу, як я, коли хочу порекомендувати страву, проте готова до того, що мене зупинять, як зовсім нещодавно Анна, і я з усмішкою киваю дівчині, яка, на диво, трохи збила пиху біля цієї вітрини, — це найкраще, що Ви знайдете на дану суму. Вибачте мою відвертість, але гарні прикраси коштують дуже дорого, —  я з розумінням киваю. Це точно, ціни я вже побачила. — Якщо дозволите прямо, то дипломатичні прикраси відрізняються ще й чистотою виконання. Нерідко Ви виявите зазублини, яких не помічали в магазині, і це розчарує Вас. Запонки, які Ви тримаєте в руках легкі в роботі, тому зіпсувати їх складно. Краще зупинитися на чомусь простому й виграти в якості, ніж гнатися за модою. Але вирішувати Вам.

Я вдивляюсь у прикрасу, наче у моєму погляді сканер. Проходжу пальчиками по округлості металу і не знаходжу зазублин. Прошу для порівняння трикутні й розумію, на що вказувала шаноблива Вікторія. Вони справді дуже відрізняються в роботі. І тут і там мої пальці перечіпляються через нерівності й це дійсно засмучує, адже для мене це немаленька сума.

Зупиняюсь на простих круглих запонках. Подвійний обідок блідого металу додає стилю, а всередині причаївся глибокий темно-темно зелений камінь. Особливість у тому, що він не округлий, а плаский і це дуже цікава особливість.

На коробочку мені не вистачає, проте купую її за свої. На долоні ж не піднесеш! Дякую дівчині за допомогу і, сховавши наш презент до сумки, обертаюся, щоб піти. Тільки от поглядом натикаюсь на нього. Зустрілися, де не чекали!

А поряд з ним Анна, що чіпляється за рукав пальта свого супутника та мого шефа. Розумного.

— Добрий день, Софі, — першим вітається він і на його обличчі я помічаю здивування. Ледве помітне, але все ж таки, — Здається, зараз ти маєш бути на роботі.

— Добрий день, Платоне Левовичу! Маю вельми велику надію, що Ви у гарному настрої та здоров'ї. А я прямую саме туди, де маю бути. Не хворійте та кутайтесь сильніше у пальто, на вулиці просто-таки дубак! — видаю й бочком-бочком повз, а головне, швидше, поки Розумний від шоку не відійшов і перцю з маком мені не всипав.

Щосили намагаюся стати тінню, випливаючи за двері магазину, й кометою лечу в ресторан. От вже ж Янка! «Я тебе прикрию, я тебе прикрию»! Ага, від цього усюдисущого хіба сховаєшся? Ні, ніде укритися! На ходу дістаю телефон й мигцем дивлюся на час. Я ще й раненько! Впоралася досить швидко.

І тільки на середині дороги, коли мене відпускає і я приходжу, нарешті, до тями, то обурено, чи не вголос вигукую: а якого такого біса він з Анною по ювелірках ходить?!

І після цього просто-таки долонею, щоб відчутно було, б'ю себе по лобі: мене це взагалі турбувати не повинно!

Вона його дівчина і нормально, мабуть, що він їй діаманти купує та діадеми в мозок втрамбовує. Ну а що, мусить хоч для чогось служити цій жінці голова.

Подумала і моську скривила. Не можна ж так. Анна здається досить милою. Ну а з іншого боку, а зі мною так можна?! Якщо в ресторані у нас була ділова вечеря, то в кабінеті теж мої руки по-діловому чухав?! Я, звичайно, не бізнесмен, але ніколи не чула терміну «робочий чух-чух».