Розділ 18

Увійшовши до ресторану з п'ятихвилинним запізненням, за що тепер на правах старшого офіціанта я не припиняю себе лаяти ще сильніше, зауважую, що колектив гуде, як вулик.

— Привіт, а ви чого? — питаю, підійшовши ближче до компанії.

— Привіт, Соню. А ти що, не чула? У Розумного нашого день народження! — на мить повернувшись до мене, сповіщає Ліза і знову відвертається, поринувши в обговорення.

Більше нічого не питаю, просто слухаю й до мене запізно доходить, що захоплені вони розмовою про подарунок, на який скидатиметься колектив.

— А друга зміна бере участь? — чути голос Насті серед загальних пропозицій.

— Та ну їх! Від себе привітаємо, а вони нехай самі крутяться! Забула, що було на обговоренні корпоративу?! — відказує впевнена у своїх словах Лізка.

— Так, я підтримую. Вони нашу Соньку хіба що не зжерли! — підхоплює Яна, а інші кивають. І я входжу до їхнього числа. Не хочу мати з ними жодних справ. 

— А що ви попередньому власнику дарували? — питає Люба, накручуючи на пальчик пасмо світлого волосся. Вона з нами нещодавно і не застала іменини Василенка.

— А дулю з маком і дарували! Як він до нас, так і ми! От, — на цій фразі Богдан виразно кривиться.

— Так а коли в нього? — знову перебиваю щебетання, маючи на увазі Розумного.

— Завтра, Сонь! Ти нумо краще фантазію підключай! Ми тільки сьогодні дізналися і в нас проблема: ми й гадки не маємо, що йому подарувати, — відповідає Ліза і руками розводить для більшої переконливості.

— Треба, щоб і не дуже дорого, але й обличчям у багнюку не плюхнутися! — голос Яни звучить різко, щоб бути почутою.

«У цьому й заковика» — розумію я. Так, дуже складно щось обрати для людини, яка має абсолютно все. Ще й обрати так, аби і догодити, і щось пам'ятне, і приємно йому було, і... і недорого!

— Давайте ручку красиву! — знову починаються пропозиції.

— Та ну яка різниця, яка ручка? Давайте пляшку чого-небудь! Слід же ж відзначити, — пропонує Савчук.

— Ага, з бару в тебе й візьме за потреби. Там само, де й ми! Дурниці, — некрасиво обриває його Ліза, проте в цілому права.

— А якщо шоколад та букет?

— Клас. І звертатимемося до нього Платонна Білодонна, — пирскає Богдан, а ми слідом.

Мимоволі обертаюсь на вхід, бо зазвичай у такі моменти й з'являється наш шеф, але його немає. Поїхав, мабуть, чортів у пеклі ганяти.

— А якщо запонки? — пропоную, трохи задумавшись, і присутні повертаються до мене.

— Він же, мабуть, із білого золота носить чи з платини, — знизує плечима Люба. Вона в роздумах закушує губу, точнісінько як я секундами раніше.

— Ну, нам же не обов'язково враховувати всі запити. Скинемося адекватною прийнятною сумою і будемо від неї танцювати. На скільки вистачить, такі й виберемо, — доношу свою думку.

— А що, це непогана ідея! — Яна схвально киває, ніби висловлюючи загальну згоду, та дістає з кишеньки фартуха смартфон. Людей поки що немає, у двері не ломляться, тож гул обговорення не змовкає.

Вона вбиває в пошукову систему те, на чому ми зупинилися і переходячи з одного магазину в інший, не рухаючись з місця, передає мобільник далі, всім по черзі на огляд. Той демонструє всім зображення, на якому зупинилася Галаган, доки не опиняється в мене.

Трикутні, зі срібним огранюванням та чорним камінчиком усередині запонки. Симпатично. Не цяцьковано, але по-чоловічому витончено.

— А може, ми сходимо та подивимося самі? — пропонує Настя, коли я повертаю адміну її телефон. — Я нещодавно кулон сестрі замовляла: на фотці виглядав добре, а коли привезли, виявився надто тонким. За грамами складно сказати, як точно виглядатиме, а як я розумію, у нас ніхто навіть дуже віддалено не ювелір.

У її словах є правда – навмання брати такі речі й справді ризиковано. Нехай це не найдорожчий варіант, але ми ризикуємо втратити гроші, а при відмові від замовлення – час і тоді в привітанні Розумного в принципі сенс зникне.

Ось тільки є одна проблема, яку озвучує Ліза:

— Отак разом і сходимо. Яно, закривай ресторан і якщо що, це не я запропонувала, — жартує вона і нашу компанію розпирає гомін доброзичливого сміху.

Настя підтакує, Бодя складає руки у благальному жесті, а Люба, — хто б міг подумати, — дістає з куртки п'ять гривень та передає Яні, ніби хабар. Ми ледве по підлозі не катаємося. Особливо коли Галаган гроші бере й ховає у фартух. От вміємо ж ми бути нормальними, коли треба.

— А хай Соня і йде, — дивиться на мене наш адмін, коли через кілька хвилин ми знову стаємо серйознішими, проте усмішки з губ не сходять. — Ну, а що? — скидає голову на мій вражений погляд. — Ти запропонувала, а ініціатива, як то кажуть, вульгарна подруга ініціатора!

— А зміна, Ян? — щиро кажучи, не надто мені хочеться бути відповідальною, але довкола, ти бач – ліс рук!

— Я тебе прикрию. Все, давайте купюрами шелестіти, поки гості не повалили.