Розділ 17

— І що, отак просто гладив твої руки? — запитує Поліна, коли я повертаюся з роботи ввечері. Вчора вона мене не дочекалася, заснула. Тож подробиці ділової зустрічі з босом вибиває сьогодні.

— Угу, і це було так… так природно, знаєш? Жодної незручності чи страху… — мій голос сповільнюється, тому що я вкотре прокручую в голові той вечір, й коли усвідомлюю це, додаю поспіхом: — Не знаю, що там має виникати. Смикнулася тільки коли він пальці переплів. У нього ж ця Анна під пахвою. Не розумію...

— Подобаєшся ти йому, тут і розуміти нема чого, — запевняє подруга, спиною спершись на стіну.

— Можливо. Але, крім цього, жодних натяків, — у сумніві я різкувато знизую плечима.

— А що, він має пісню під укулеле тобі забацати перед входом в ресторан? — невдоволено кривиться Поля. — Ні, серйозно. Тобі що треба?

— Чесно? Щоб усе було як раніше. У мене немає ані бажання, ані часу на всі ці непорозуміння та натяки, Поліно. І Анна ця. Сьогодні вона заходила до нього в кабінет. Саме тоді, коли там була я. Я не хочу проблем, не хочу звинувачень. Зрозуміло ж, кого камінням закидають за незручного випадку. А мені потрібна робота та гроші. Тільки підвищення отримала, ставку підняли, як тут на тобі… А ще Вероніка ця сьогодні. Каже, що я за посаду перед босом того. У позу стала. Вульгарну, — додаю, роблячи натяк ще прозоріше.

— Ой, хто обзивається, той сам так називається! Запам'ятай цю нехитру істину! — вона тицяє в мене пальцем для кращого ефекту.

— Я запам'ятаю цю істину п'ятикласниці, Полін, — обіцяю, чи не кладучи руку на серце.

Між нами повисає пауза. Поля наливає ще чайку, я дістаю із засіків останню пачку пісочного печива. Кожна з нас думає про своє. В обох життя не солодка вата, але на палицю накрутила вдосталь кожну по-своєму. Ні, звичайно, вмирати й ховати себе зарано, багатьом куди гірше. Тільки від того, знаєте, легше не стає аніскільки.

— Треба повернутися до роботи, — повторюю ще раз, — коли плітки зараз біжать поперед мене, то що казати, якщо хтось ще щось побачить і хибно зрозуміє?

Подруга із розумінням киває, але одразу знаходиться з питання:

— Тоді чому дозволила все це? Решті ти відразу відсіч даєш!

Резонно. Я навіть зависаю трохи.

— Та тому, що не траплялося такого зі мною ніколи! Я, наче Попелюшка: ти мене на бал зібрала, а там принц на ламбаргіні чекає. І атмосфера ця чарівлива, і очі його навпроти красиві. I він. Він, Поліно, — дивлюся на неї поглядом, даючи зрозуміти те, що й без слів зрозуміло, — Весь такий впевнений у собі, ввічливий, галантний, але прямолінійний і обізнаний, що і як робити.

— Що і як – це ти що маєш на увазі?

— Зовсім не те, що ти! — показую їй язика. Влізла зі своєю вульгарщиною в мою романтику! — Я не знаю як пояснити. Просто він дорослий досвідчений чоловік, який передбачає реакцію жінки та робить так, щоб їй подобалося. От.

— Мда… Все цікавіше й цікавіше! — хитає головою Поля. — Так і закохатися недовго, Сонь. Ти ж ще не встигла?

— Ні. Але мені це не потрібно. Потрібно зосередитись на цілях. Моя зараз: заробіток, — видихаю, кивнувши самій собі. Коли думка про те, що я сама себе переконую проноситься в голові, міняю тему. Якось все стало надто… Надто для мене. — Гаразд, а ще які новини?

Поля розповідає, що той самий постійний відвідувач кав'ярні цього разу і їй каву купив та вони випили напої разом. Щоправда, заради такої щасливої миті подрузі довелося закрити заклад і вийти звідти, проте навіть наганяй та невеликий штраф не змогли затьмарити її настрій.

А ось пошук роботи зміг. І вакансії не сяяли веселкою у найкращому ключі. Тепер якось так виходило, що обирати особливо й нема з чого. Я не пропонувала їй знову в «Рибний дім», Поліна сама заговорила про це мимохідь.

— Зовсім нічого з вакансій? — уточнюю, зловивши нещасний погляд.

— Такі ж маленькі кав'ярні. Проблема в тому, що вони нічого тобі не винні. У сенсі, шефи. Я нехай і оформлена офіційно, та лише на половину ставки. І якщо з'являться проблеми чи питання, вони виплатять суму, заявлену в договорі, — я киваю. Виходить, не тільки в невеликій заробітній платі справа.

— Але раніше тебе це не надто турбувало?

— Поки штраф не впаяли, не турбувало, а після з'явилися питання. Безкарність розв'язує руки, Соню. Як у вас з цим Василенком було, — я одразу розумію, про що вона.

— Він штрафував буквально за все, — підтверджую, — Це не залежить від величини закладу.

— Але Розумний не штрафує, — уточнює вона.

— А, ти про це, — знизую плечем, — Тоді так. Він проти всього, що не прописано законом. Але ж ти до нас не хотіла.

— Я більше про те, що він перевірений. Розумний твій, — Поліна відламує від кільця печива шматочок й сує його до рота. — А між вічними поневіряннями по стажуваннях та вужами, яких уже маринує твій же Розумний, — це вона має на увазі наш колективчик, — я обрала б друге, — впевнено підсумовує подруга і вичікувально дивиться на мене.

— Все, що я можу – це уточнити, чи потрібні офіціанти. Ще минулого тижня була потрібна дівчинка в ту зміну, — розповідаю я, — А зараз Вероніку ж пішли, але начебто взяли стажера. Ти тільки виріши для себе остаточно – хочеш до нас чи це п'ятихвилинна безвихідь накотила, — прошу, провівши кінчиком пальця по краю горня. Після підстилки боса уславитися балаболкою – така собі мрія, — Але я б не хотіла б, щоб ти йшла в ту зміну. Якщо в нас вужі, то там справжнісінькі отруйні гадюки всі, як одна.

Поліна із розумінням киває:

— Я подумаю і кину тобі повідомлення, — обіцяє вона.

Ми допиваємо чай, знову занурившись кожна у свої думки. Поки я мию чашки, Поля прибирає зі столу наше нехитре бенкетування, а після ми бажаємо одна одній солодких снів та рожевих слонів і вирушаємо люлі.

Якщо забирати Полінку в «Рибний дім», то лише до нас із Яною під крило. Наша зміна хоч і любить зайвий шматок собі урвати, та пожирніше, але поки бігти до того шматка будуть, тебе не затопчуть. А ось у другій все зовсім по-іншому. Я виходила до них кілька разів на заміну, таке трапляється зрідка, проте в закладах громадського харчування буває все. От тільки такої гризні, як у них, я ще не бачила.