Розділ 13

— Ти ж казала, одружені – зло, — відчитує Поліна, коли я обираю вбрання на сьогоднішню зустріч з Розумним.

— Він неодружений. Але в нього є дівчина, тож суті справа не змінює. Тільки це не побачення, а ділова вечеря, — мій тон досить повчальний, а губи підтиснуті, бо повторюю втретє. Я, що, ара?

— Ага. О шостій вечора? — і ось я її не бачу, але просто-таки п'ятами відчуваю підняту брову та гострий, як затуплений станок, погляд. — Соню, собі-то не бреши!

— Він зайнятий підприємець, Полін. В даному випадку я маю підлаштовуватися під нього, а не навпаки, — обертаюся таки, відволікаючись від шафи, — Що ти голосиш, наче стара бабця? Допомогла б краще! Викрутитися не вийде, тож я йду і виглядати маю як мінімум добре в цьому супе-мега місці, куди він мене поведе!

— Добре-добре! — зітхає єхидна з поглядом «що з тебе взяти», а тоді пожвавлюється. — Є в мене варіант, — і вона мало не прожогом мчить до своєї кімнати.

Приходить із сукнею в чохлі. Не знаю, чому я думаю, що це саме сукня. Адже костюм теж можна в чохол…
Стоп. В чохлі?! Сподіваюся, не випускна… А коли Поліна знімає чорну захисну тканину, я ахаю. Модної міді довжини, з вирізом від грудей до ключиць і застібкою на горлі. Але привертає увагу саме завдяки кольору. Насичено зелена, як листва пізнім літом. Неймовірно красива сукня. Безглузді жарти про випускний рішуче відкликаю.

— Ти його вдягала?

— Один раз приблизно з такого ж приводу, — хитро всміхається Поліна, і очі бешкетні, щось там було точно… — до твоїх кудряшок буде приголомшливо!

— Дякую! — верещу я й обіймаю подругу.

Про особисте життя Полі не розпитую. Я помітила, як швиденько вона змінила тему і поважаю її бажання зберегти все наодинці із собою. Кінець кінцем, не мені розбирати чужих скелетів у шафі. Своїх би перебрати.

Тож ми займаємося тим, що збираємо мене на вечерю, і вже до п'ятої тридцять я повністю готова. Звичайно, мої бувалі чоботи під цю сукню не пасують зовсім, і Поліна вивуджує з засіків антресолі, — а я навіть не припускала, що у нас там щось зберігається, — широкі об'ємні сірого кольору чоботи на підборах, які ідеально вписуються в образ. Пуховик замінюю на тепле зимове класичне пальто. Ми з мамою купували його ще на першому курсі, перед тим, як усе… стало зовсім недобре, але його я майже не носила.

— Він під'їхав! — сповіщає подруга, що чергувала біля вікна. І за кілька хвилин мені на телефон падає смс від Розумного. Адже він не знає, що в мене є свій дозорний.

— Ну, я пішла, — підхоплюю маленьку сумочку.

— Стій! Ледве не забула. Головний штрих! — кричить з ванної, а після я чую тупіт. У руках вона дбайливо стискає флакончик парфумів, які їй батьки на день народження подарували. Поліна ними тільки з нагоди користується, отже, й у мене сьогодні така!

До машини, біля якої стоїть Розумний, підходжу повільно. Сама не знаю, чому. Ніяково шалено!

— Добрий вечір, Софі.

— Добрий вечір, Платоне Левовичу.

Він веде мене до пасажирських дверей та, посадивши всередину, обходить машину, щоб сісти за кермо.

— Просто Платон, — уважно дивиться на мою реакцію і, не дочекавшись відповіді, заводить машину.

Не впевнена, що називати шефа «Просто Платон» — нормально, але й звертатися у ресторані по батькові теж трохи дивно. Тому всередині погоджуюсь з босом, проте хотілося б взагалі ніяк до нього не звертатися. 

Ні, ну а що? Суто задля уникнення неоднозначних ситуацій…

Проїжджаємо ті самі чарівні вогники на Сумській. Мої улюблені! Я, наче дитина, дивлюся на всі боки, аби їх не пропустити. Рух машин тут сповільнюється, бо довкола тече життя. Люди зустрічаються під знаменитим Харківським градусником, фотографуються під «зоряним небом» та йдуть гуляти вздовж довгої вулиці. Хтось повертає у сквер на площі Поезії, хтось хоче дотопати до парку Горького, а хтось не знає, куди йти, тому сидить у машині та їде. 

І цей хтось – я.

Розумний паркується навпроти торгового центру «Аве плаза» і веде мене до ряду магазинів. В один із таких ми входимо, але, на моє здивування, всередині виявляється невеликий затишний сімейний ресторанчик.

— Ласкаво просимо до «La Osteria», — зустрічає нас мила хостес, — Ви замовляли столик?

— Так, на ім'я Платона Розумного.

— Верхній одяг можете залишити тут, — вона вказує на вбудовану в стіну стійку і чемно посміхається нам обом.

Платон опиняється позаду мене і, поклавши руки на краї комірця мого пальта, звільняє від верхнього одягу.

— Неможливо гарна, — нестримно видихає глухим шепотом, коли я повертаюся. Він близько. Дуже, — і все-таки спочатку я хочу повечеряти з тобою.

Спочатку? А потім що? Впевнена, що червонію.

Коли він зняв своє пальто та передав речі хостес, я пропустила. Якось не до того було. Прийшла до тями лиш відчувши дотик. Він узяв мене під лікоть і повів до зали вслід за хостес.

— Будь ласка, Ваше меню, — кладе вона листи, коли Розумний опускається на стілець після того, як допомагає сісти мені. Галантність, ось вона яка, — Ваш офіціант підійде за кілька хвилин. Приємного вечора, — хостес ще раз обдаровує нас посмішкою, після чого йде.

Атмосфера приємна та дуже жива. Тут і там сміються між розмовами люди, а ще звучить італійська музика та стоїть, наче оздоблення, посуд. На одній тарілці, тій, котра знаходиться ближче до мене, намальована гуска. Чому це саме дівчинка? Тому що її голову покриває ажурний кумедний рожевий капелюшок. На чашці морда смішного волохатого собаки з висолопленим набік язиком. Весь посуд абсолютно різний і мені хочеться роздивлятися, побачити більше!

Столики розташовані не надто далеко один від одного, і обстановка, завдяки цьому, здається не шикарною й пафосною, а, швидше, простою, доброзичливою, душевною. Тут приємно знаходитися, тут хочеться бувати, а бажання повернутися з'являється вже зараз.

— Зовні ніколи б не подумала, що це ресторан, — ділюся думками, розглядаючи інтер'єр.