Розділ 12

— А я відучився на кухаря, працював у ресторанах від різноробочого до кухаря гарячого цеху, а потім із другом організували проект, який вигорів. Ми тоді одні з перших запустили подібне в інтернеті. І не пішло, а залетіло. А пізніше я зайнявся тим, чим, власне, займаюся зараз – будівельний бізнес. І тут я мало не прогорів, але зміг закрити дірки в бюджеті, на який мене добрі люди тоді кинули, вдало здавши дві новобудови.

— Я думала у вас тільки наш ресторан… — отетеріло коментує Настя. Напевно, обличчя у всіх однакові – здивовано-ошелешені.

— Ні, ресторан – моє хобі. А тепер, — глянувши на годинник підсумовує Розумний, — давайте нагодуємо людей!

І понеслося! Повна посадка на сніданок, обідню перерву, а після – вечерю. Людей багато і ми, швидко-швидко пересуваючи ніжками, намагаємося забезпечити комфортом та їжею гостей так, щоб вони захотіли повернутися після.

— А такі розмови за спільним столом зближують, га? — ділюся думкою з адміністратором, коли, відпустивши додому першу зміну, ми залишаємося вдвох біля кіпера. — Але ми з тобою все одно самі по собі.

— Ах, це? Переймаєшся? — із розумінням озирається на групку інших біля бару. — Я просто вже звикла, і ти звикнеш. А Розумний молодець. Мені подобається, як він взаємодіє із колективом. Видно, що з мізками та й на досвіді дядя.

Тут я хихочу. Ну який із Розумного дядя? Чоловік він… Молодий і дуже-дуже…

— Слухай, а може, запропонувати начальству щось схоже на корпоратив? Я сама хотіла, але через тебе якось недобре стрибати, — відверто кажу Яні.

— Про це не турбуйся, але дякую тобі, правда. Мені здається, ми спрацюємось. Завжди легше спільно, аніж самотужки. Це нас на журці так вчили, — вона посміхається мені та додає, — А до шефа ти сходи. Він, до речі, ще не поїхав, — киває на службове приміщення. Ці двері ведуть і до кухні, і до мийки, і до всіх кабінетів.

— Прикриєш? Я тоді пішла.

— Ну звісно!

Іду й промову репетирую. Це ж моя перша пропозиція начальству на новій посаді! Хоч би схвалив, матінко! Не можу сказати, що серце з грудей вистрибує чи колінця від страху тремтять, але почуття відповідальності хвилями накочує. Я мушу втриматися на цій роботі! У мене просто інших варіантів немає.

— Заходьте, — звучить з того боку дверей після стукоту, і я роблю, як наказано. Заходжу.

— Здрастуйте ще раз, Платоне Левовичу.

— Сідай, Сонь, — коли ми залишалися вдвох, він обов'язково переходить на «ти». Нічого незвичайного, він так, напевно, з усіма поводиться. Наш минулий бос тикав усім і завжди, не обтяжуючи себе повними іменами та Ви-каннями, як Розумний.

Я проходжу, щоб опуститися на краєчок гостьового крісла, хоча й прийшла лиш на кілька хвилин. Розумний відкладає ручку на розкладені перед ним папери та зосереджує на мені свою шефську увагу.

— Ми говорили з Яною про те, як добре впливають розмови на персонал, — починаю прямо. — Усі згуртовуються, ми краще пізнаємо одне одного. Навіть не знаю, чому цього не було раніше, але виникла ідея збиратися частіше. Можливо, корпоратив… — я намагаюся говорити акуратно, але вийшло якось невміло. Сподіваюся, він не подумає, що ми хочемо тусити за його рахунок. Як тільки це судження спадає мені на думку, я поспішно додаю, — щось просте під чай, як сьогодні.

— Я зрозумів, про що ти. Гарна думка, — заспокоює він і його губ торкається легка посмішка. Ледь помітна, але все ж таки. — Новий рік скоро, відсвяткуємо на корпоративі. Спочатку я хотів поєднати вечірки для колективу ресторану та будівельного, але гадаю, це не буде актуально. Зберемося своїми. Виберіть кілька місць, потім покажіть мені варіанти, моя помічниця забронює нам зал. І щодо зборів. Раз на місяць пропоную приходити на годину раніше, частування з мене, — сповіщає звичайним тоном, але без льоду. І це надає мені трохи впевненості.

Дивно, я була такою сміливою у відмові йому, а зараз ось знічуюся. Проте все ж таки це різні речі. Тоді думала, що відстоюю свою жіночу честь, а зараз я винятково підлегла. 
Ну й навигадувала ж тоді сама собі. Вибачитись, до речі, так і не вдалося. Можна було б зараз, ось тільки часу пройшло вже доволі багато, і це явно не буде доречним.

— Дякую, я передам решті, — підіймаю на нього погляд та підводжусь, щоб піти.

— До речі, я маю пропозицію до тебе з приводу твоєї основної професії, — він відкидається на спинку крісла й дивиться прямо в очі, зчитуючи реакцію.

— Маркетинг? Не знаю, чим зможу бути Вам корисною. В мене немає практики... — нагадую йому.

— Спочатку її в усіх немає. Ти, здається, завтра вихідна? — він чекає мого кивка і продовжує, — я заберу тебе о шостій. Обговоримо мою пропозицію.

Знову киваю і, попрощавшись, виходжу з кабінету.