Розділ 11

Наступного дня у ресторані глухо, як на рибалці, коли не клює. І тому кожен, хто увійшов у ресторан для нас немов свято. Ми всі разом підхоплюємося та проводжаємо гостей хижим поглядом, хіба чи не з криками «Підсікай!». Той, за чий стіл сіли, матюкається радісно, а ті, кому не пощастило – смачно.

Ми з Яною балакаємо віддалік від усіх. Якось само по собі так вийшло, що ми з нею відокремилися й залишилися «не при ділі». Раніше я думала, що Яна з Дашею тримаються окремо самі, але, як виявилося, це ніщо інше, як вимушена міра.

При мені більше не обговорювали помилки, підколюючи один одного, не просили поради, якщо відбувалося непорозуміння з гостем, а кликали лише до моменту, поки колективний розум давав збій і нічого іншого, окрім як каятися, не залишалося. Мої вуха стали вухами начальства та, здавалося, я не змінилася, а ставлення до мене – так. Було навіть прикро трошки. Думалось, що посада – це можливість ще більше дружити, насправді ж вийшло, що працює такий варіант лише в односторонньому порядку.

— Соню, ну мені дуже потрібна ця пляшка віскаря. Чесно-чесно! — очі у бармена Богдана при цьому жалібні-жалібні. Крутіше, ніж в кота зі «Шрека».

— Ти замовляв її, коли торік старшою стала Яна і потім та її не дорахувалася, — невдоволено піджимаю губи, підводячи брову, накинувши на себе всесвітнє невдоволення. Зі всіх сил стараюсь, аби Богдан його бачив виразніше.

— Ти на що натякаєш? — він прямо плямами зараз піде червоними! Так старанно надає своєму вигляду принизливості.

— А ти на що, Бодь? — зітхаю, відклавши теку з накладними на стійку, щоб, звільнивши руки, впертись ліктями в дерев'яну поверхню та покласти на них втомлену голову. Так би й залишила відпочити трохи. — Навіщо ти кажеш мені це? Знаєш же, що зі мною зроблять, якщо довідаються. І знаєш також, що з тебе не спитають, а з мене аж бігом. То якої реакції ти чекаєш? Думаєш, я зовсім дурна?

Богдан тільки язиком цокає і забирає в мене свій аркуш. Для правок, мабуть. Отак наша з ним дружба і закінчилася. Наступного дня, тобто сьогодні, коли я принесла для всіх два тортики на честь мого призначення, ми сиділи за столиками за пів години до відкриття. Те саме було вчора, тільки солодощі приносила Яна. Заради такої справи навіть ті дівчата, які на дванадцяту, прийшли на девʼяту. Так ось, двері відчинилися і на порозі ми побачили Розумного.

— Не знав, що ви святкуєте, — каже він замість привітання.

— Зовсім трошки. Приєднуйтесь, Платоне Левович, — привітно посміхається Яна й, незграбно змахнувши рукою, вмить кладе її на коліна, ніяковіючи.

Лізка показово закочує очі, мовляв, кому ти це пропонуєш, але Розумний кивнувши, знімає свій дорогий піджак, приставляє ще один стілець і сідає з нами за спільний стіл. Яна подає йому каву, а Настя – чисту тарілку для торта та приладдя.

Я знаю, що у багатьох компаніях так часто роблять, але в нас подібного не виробляли ніколи. І корпоративів не організовували від слова взагалі. Лише на Новий рік отримали по пляшці шампанського, а потім дізналися від Боді, що шеф помилився із накладною. На великі свята колишній бос сам любив усе прораховувати. І чи то цифру зайву на комп'ютері приписав, не зрозуміло, але шампанське це в подарунок тоді отримували всі, від кухарів і офіціантів до постачальників цього ж напою.

— А де ви вчились? — запитує Розумний ні до кого безпосередньо не звертаючись і я чекаю невдоволення підлеглих. Адже це камінь у город, бо ми теж мріяли про класне майбутнє та підкорення вершин, але феніта ля комедія. 
Однак зовсім ні.

— Я дизайнер, — Ліза, яку всі вважають далеко не в тім'я биту, проговорює фразу без притаманної їй манірності. Лише знизує тонким плечем, обрамленим білою тканиною блузи – нашої форми, тієї самої, нової, — і відправляє до рота ще одну порцію торта, зачерпнуту десертною ложечкою.

— Серйозно? — не витримує хтось.

Поки Лизавета жує, висить пауза. Вона неспішно запиває чаєм, промочує губи серветкою та, відклавши її, киває. А на чийсь вигук все ж таки вирішує пояснити:

— Серйозно, а що такого? Навчання було занадто дорогим. Ми платили поки могли, я була однією з кращих на курсі, а потім тато захворів і можливість платити зникла. Тому я тут. І з татом все добре, — каже, раптом усміхнувшись, — просто втягнулася в ці таці та заробіток. Я могла б повернутися, мене б взяли, але якось… Не знаю навіть…

Її можна зрозуміти. Коли в гаманці заводяться свої особисті гроші, за які більше не потрібно звітувати і які не треба просити, знову увійти до ряду студентського безгрошів'я доволі важко. Особливо, коли мальоване райдужне майбутнє, яке кожен з нас обов'язково отримає після чарівного слова «закінчена вища» — просто попіл на згорілому багатті під назвою «досвід роботи».

— А я в минулому боксер, — ділиться Бодя, сановито відкинувшись на стільці, заклавши за голову обидві руки, — на рингу, коли мене нокаутували, розплющив очі й Маринку свою побачив.

— А до того ви не були знайомі? — це Люба, наша стажерка. Вона мало говорить, але вухо гостро тримає. Я давно помітила.

— Ні. Вона там випадково опинилася і зі мною до лікарні поїхала. Загалом, так я зі спортом і зав'язав, — шумно видихає повітря та, мені здається, десь у глибині душі йому не вистачає мордобою за правилами. — Не могла Маринка дивитися, як я по пиці комусь даю і слідом отримую, навіть аргументи у вигляді грошей не спрацювали. А рубав я тоді багато, дуже багато. Ось тепер я бармен, а не боксер, — розводить руками у представницькому жесті Богдан і сідає рівніше.

— Нічого собі! Я й не знала, — видихаю здивовано. Приголомшливо! Ми стільки разом працюємо, пліч-о-пліч буквально, а хто є хто жодного разу й словом не перекинулися. 

А якщо подумати, коли ж то говорити? У приміщеннях, куди вхід дозволено тільки персоналу, надовго затримуватися не можна, у залі ми працюємо, а якщо й балакаємо, то зовсім не про високе: хто скільки чайових заробив, який стіл був проблемним, чи в гуморі Стригівна, чи на місці шеф і хто і як саме накосячив. Ну, як я з тим супом, ага.