Розділ 9

Наступні дні мчать без ладу. Взуття, як і нову форму, нам доставили через тиждень після розмови. Очікування кросівок я перенесла чудово і, що головне, дуже зручно! Ноги вже зовсім зажили, в нових балетках працювати одне задоволення, щоправда, дуже шкода їх зношувати.

Такого дорогого взуття у мене ніколи не було. Навіть випускні мої черевики  вочевидь коштували набагато скромніше і щоразу, коли я бачу Платона Левовича Розумного, мені хочеться віддати йому їхню вартість. Зупиняє лише те, що таких грошей я не маю, тому мовчу.

Розумний же поводиться підкреслено ввічливо, обстановка між нами виключно робоча. Виключення тільки в тому, що зараз я чудово знаю, коли подати йому каву, а коли воду. Коли він замовить суп, а коли м'ясо, чим він снідає, чим воліє вечеряти. Звісно, він їсть у нас не дуже часто, але двічі на тиждень заходить стабільно. І не відразу до Стригівни в кабінет прямує, а цікавиться, як справи в нас, персоналу. Знання його вподобань допомагає робити свою роботу краще і мені приємно, коли він стомлений дивиться довірче в очі та каже: «Сонь, обери для мене щось». У цьому немає нічого такого й жодних іскор між нами не проскакує. Він часто з'являється в ресторані з Анною, або вона заходить, і вони їдуть. Але іноді я помічаю, як він спостерігає за мною.

Цей день зовсім нічим не вирізнявся. Я, як зазвичай, спізнилася й увійшла до зали, коли всі вже зібралися. Здивуванням було те, що і Розумний був на місці.

— Коли всі вже явили себе ресторану, — він робить паузу, дивлячись на мене, — почнемо. Перше, Дашо, дякую за роботу, але більше ми твоїх послуг не потребуємо. Ти пропрацювала одинадцять місяців і всього нічого залишилося до року. Тож, гадаю, буде справедливо, що я виплачу тобі тринадцяту зарплату, попри те, що року ти не відпрацювала. Рекомендації напишу. — Стверджувально говорить Платон Левович.

Ми, напевно, здивовані більше за Дашу, бо вона залишається спокійною. Киває, дякує за співпрацю, вимовляє явно заготовлену промову, і я розумію, що її попередили раніше за нас. І це робить босові честь, як і виплата тринадцятої зарплати. Адже ніхто не хоче наостанок впасти обличчям в багнюку. 

— Що ж, на посаду адміністратора я давно вже примітив кандидатуру, — веде далі шеф. Яно, вітаю з підвищенням, — Янка ледве не підстрибує на радощах. От вона точно не знала. Добре, що Даша вже пішла, не знаю, як сприйняла б.

Янка щось щасливо щебече, каже, що вони ніколи не пошкодують, дякує за надану довіру й навіщось тисне Розумному руку. Той явно не чекав, але ввічливо їй усміхається. Вже за годину вона буде триматися за голову і голосити «Що ж я наговорила», але зараз її не зупинити.

— І останнє на порядку денному – старший офіціант, — він відволікається на мобільний і відходить, приймаючи дзвінок.

Старшим офіціантом і була Яна Галаган. І тепер підлеглі, як курчата, витягнувши шиї, слідкуємо за нашою квочкою в очікуванні розпорядження. Я одна з новеньких тут, тож особливо нічого не чекаю. Ліза випрямляє спину і мені здається, щось вона знає. Може, підслухала чого? Кидаю погляд на Богдана, він киває мені, привітавшись, а потім знизує плечима, показуючи жестом, що, як і я, не в курсі справ директорських.

Роблю крок до Яни, щиро обіймаю її, вітаючи напівпошепки. Тепер дихати тут стане легше. Яна прямолінійна, аби одразу сказати, що саме їй не подобається в роботі, досвідчена, щоб обсмикнути та добра, щоб підказати й не обсміювати в поза спинних балачках.

Шеф все ще розмовляє, поки ми тут шепочемося й з кожною хвилиною наші голоси стають гучнішими, як школярі на перерві. Розумний повертається за кілька хвилин і персонал знову перетворюється на тишу.

— Отже, з приводу старшого офіціанта. Софі, сподіваюся, Ви проявите себе найкращим чином, — говорить бос, але замість поздоровлень слідує здивоване «ох» присутніх. І моє також.

— Але… чому, Платоне Левовичу? — після зволікання все ж таки наважується запитати Лізка. — Соня працює тут чи не найменше за інших і…

— І? Як це негативно впливає на її роботу? — недобре підводить брову Розумний. Видно за реакцією – не звик, щоб його рішення оскаржували. Як зовсім нещодавно я… — Тільки на Вашу. Знаєте, що я, як клієнт, ціную в роботі офіціанта? Почуття такту, вміння передбачити дії гостя та, що найголовніше, ненав'язливість. Якщо другий пункт – прерогатива постійних гостей, то перший і третій повинні відчувати всі. Повторюю: всі без винятку. Як думаєте, наскільки часто я бачу Вас біля свого столу, Єлизавето, враховуючи, що Ви його не обслуговуєте? З якою метою Ви постійно поряд? Адже я не сиджу на проході. Не відповідайте, — каже й без того зніченій Лізі, — дайте відповідь собі. Якщо ви вважаєте, що не обслуговуючи мене особисто, я не помічаю вашої роботи — помиляєтесь. Сюди часто заходять мої друзі та партнери. І багато хто тепло відгукуються про рудоволосу тактовну дівчину. Ще питання? — усі мовчали, ніхто не наважувався видати жодного звуку. — Тоді приємного робочого дня.